Решта членів ООН – законні. Кожна чергова сесія асамблеї розпочинається, по суті, із закриття. Власне, з того, що колишнього голову сесії переобирають, а нового обирають. Але увільняють від обов'язків з почестями, пошаною, вдячністю і зі словами, що він мудро й досвідчено провів оонівський корабель крізь житейські бурі й шторми до чергової сесії. А голові чергової сесії, також мудрій людині, що знає свою справу і усвідомлює обов'язки, бажають зробити ще більше, ніж було зроблено до цього. Перед тим як почати сесію (а вона починається третього вівторка вересня місяця о 15-й годині за Нью-Йоркським часом), оголошується хвилина молитви. Інколи цю хвилину ще називають хвилиною роздумів. Те і те сюди підходить. Кожний молиться своєму богові і задумується над тим, до чого сьогодні йде людство і до чого може воно дійти, якщо ми отак, як донині, поводитимося у своїй маленькій колисочці, неповторній перлині всесвіту, який виплекав її чи не на власну голову. Бо стільки розвелося у світі таких зірвиголів, які можуть розхитати не тільки власну колиску, а й усю світобудову. Думаючи про все це, я не забув помолитися своїй дружині, яка там раптом видалася мені богинею. Й усвідомив я, що відстань зближує. А розлука – о своєрідний барометр кохання. І ти тепер певний, що ніщо так не корисне для любові, як тимчасові розлуки.
Я слухав чимало виступів в ООН і часто не знав, чого в тих виступах більше – дипломатії чи артистичності. І треба ж мати такий характер, щоб читати чужі слова, фрази, думки, а видавати за свої. Тоді у мене майнула думка, що майже кожен дипломат – це викінчений артист.
Я й собі готувався потрясти ООН. Власне, не саму тридцятивосьмиповерхову будову. Для цього розуму багато не потрібно. А слухачів – представників усіх ста п'ятдесяти дев'яти країн світу. Я чомусь був глибоко переконаний, що після моєї промови світ одразу стане кращим і таким, про який мріють тільки сильно закохані лірики на початку творчого злету.
Шість днів і шість ночей я писав свою промову. І над окремими абзацами так плакав, що сам собі нагадував Ніагарський водоспад з американської сторони. З канадської, кажуть, він ще водянистіший і могутніший, але я там не був, то описати не можу.
Коли вже дописав, то поставив останню крапку і вигукнув на весь «Лайден гарден»: «Ну, й молодець же ти, тату! Ця промова потрясе не тільки ООН, а й цілий світ!»
Окрилений і підбадьорений сам собою, я негайно одягнувся, забувши навіть випити свою улюблену чашку кави з молоком, і подався в місію. Я йшов крізь стрій автомобілів і повз чорні воронячі дула фотоапаратів фірми «Кодак» і так на радощах осміхався, що – впевнений – у багатьох фотолюбителів позасвічувалися плівки.
– Ось, – кинув я на стіл свою промову, як кидають чек на величезну суму, забуваючи уточнити, що то гроші останні і з них добра частина позичена, але вдаючи із себе мільярдера, прибирають таку позу, якій би позаздрив і Джордж Вашингтон під час війни за незалежність.
Товариш, який чекав на цю промову уже три дні, на моїх очах відсунув її вбік і цим самим охолодив весь мій душевний запал.
– Як? – здивувався я.
– Хай потім. Зараз не маю часу...
Далі мені не треба було говорити. За подібних психологічних моментів я здогадливий. Хотів забрати свою промову, щоб хтось інший її негайно прочитав, але він ніби розгадав мої думки, взяв зневажливо (так мені здалося) мою промову кінчиками двох пальців і кинув у сейф, двічі крутнувши ключем.
– Почитаємо після обіду, – багатозначно сказав він.
– Хором? – запитав я.
– Що значить хором? – запитав він.
– Читатимете хором? – уточнив я.
– Майже, – ледь усміхнувся своєму дотепові.
Я не міг дочекатися (як завжди) обіду, щоб по обіді чекати того моменту, коли читачі мого твору ораторсько-риторичного жанру витиратимуть скупі чоловічі й солоні, як вода Атлантики, сльози. Мовчки тиснутимуть мені руки й відходитимуть, немов у вічність, щоб задуматися над сьогоденням і тим, чи буде в нього завтра.
– Буде! – хотілося мені кричати на всю 42-гу стріт. – Якщо всі писатимуть так, як я, а за мир боротимуться у сотні разів сильніше, ніж дотепер.
Але яким було моє післяобіднє розчарування, коли товариш (прізвища його я не називаю, хай воно залишиться в його паспорті) підійшов до мене, тихо подав мені мою промову й спокійно сказав:
– Це нікуди не годиться. Так в ООН не виступають. Це суцільна белетристика.
Останнє слово й було тим рятівним, за яке я вже тепер ухопився. Шкода мені стало моєї промови. Шкода й тих жестів, якими я почав реагувати на його оцінку. Бо я тоді від образи (мені і це властиво) роздер свою промову на шматки й викинув до американського кошика.