– Заспокойтесь! – вимовив він. Але я заспокоїтись не міг і вже подумки доривав викинуті шматки на ще дрібніші частки, щоб жоден абзац не дістався нікому. А він повчав:
– Тут потрібен інший стиль.
Але й це мене не втішало. Мене воно не втішає і тепер. Я справді прочитав в ООН іншу промову. Від того читання у мене з'явилися синці на спині, бо, виявляється, я так хвилювався і поспішав, що мій товариш, сидячи позаду, весь час мене стукав по спині й тихо проказував:
– Не поспішайте! Перекладачі за вами не встигають! Не спішіть! Чуєте, не спішіть.
Коли сусід по готелю випадково побачив мою спину, то запитав:
– Вам що, банки на спину ставили чи, може, били фебеерівці?
Я подумав, що в останньому містився авантюрно-романтичний елемент, не моргнувши оком, відповів:
– Фебеерівці. Але я своєчасно втік!
Промовив я це, і аж сльози потекли. Дуже шкода мені стало оригіналу. Не спини, а промови. Тепер я її хочу, користуючись нагодою, відновити в пам'яті й піднести на суд своїм читачам. Звичайно, вона, як і кожна інша копія, дуже відрізняється від оригіналу, але і в неї я вклав чимало праці. Це мені коштувало багатьох безсонних ночей. Ось в дуже приблизному вигляді копія моєї промови, яка навічно залишилася на тому світі, звідки, як відомо, вороття уже нема. А втім...
Можливо, той перший варіант зберігся у відділі поліцейського комісаріату міста Нью-Йорка, хлопці якого підібрали шматки моєї промови в оонівському кошику, посклеювали і тепер детально її вивчають. Що ж, у цьому випадку я можу сказати – оригінал у них. У мене навіть копії не залишилось. Якщо ж там ще й вчені мужі б'ються над встановленням авторства, то щоб вони остаточно не полисіли, подаю тут її приблизний текст. А для більшої повноти інформації повідомляю, що написав той текст 26 жовтня 1984 року в години небаченого натхнення й безсоння у готелі «Лайден гарден».
Мені хотілося виголосити промову в ООН, бо мав певність, що вона не схожа на жодну з промов у світі. Та й не міг же я не використати шансу, який тоді мені посміхався. Ті ж промови, які я слухав, за невеликим винятком, у моєму сприйманні були сухими, задовгими й штампованими. А я мріяв своєю промовою пробудити людей, потрясти їхні уми й серця. Щоб вони слухали мене, а совість навіть у тих, в кого вона давно залишила свій постійний притулок чи раптом заснула летаргічним сном, почала пробуджуватись. Думалося, що навіть чоловіки повитягують носовички й займуться тільки тим, що витиратимуть свої хоч і скупі, чоловічі, та все ж сльози. Однак цього, як не прикро, не сталося. Моєї промови вони так і не почули. Не буду стверджувати, але думаю, що в залі усі спали. Коли ж я читав остаточний варіант, усі, за винятком мене, мого співавтора та «містера чеемена», якого обов'язок головуючого примушував систематично боротися з дрімотою і монотонним перекладом доблесних оонівських перекладачів, яким би служити нянями в дитячих яслах і успішно заколисувати дітей. Ці тлумачі гіпнотично діють, присипляючи навіть дорослих, котрі останні місяці перебування в ООН взагалі забули, що таке сон.
Тепер, коли я завершую книжку про Вавілон на Гудзоні, мені ще більше стало шкода втраченої промови, і я відновив її у своїй пам'яті. Щоправда, вона вийшла не такою оригінальною й дотепною, як першого разу, але дещо в ній залишилося. Що не залишилося, хай домислить читач, якому нічого не забороняється домислювати, окрім поганих думок про загалом непогану книжку.
– Містер чеемен! – так збирався я розпочати свою промову, звертаючись до головуючого, і цим самим вибити з нього щонайменші запаси дрімоти, що, зауважив я тоді, його вже огортала. В ООН усі працюють і всі втомлюються. Я не боюсь цього слова. І вести далі: Містер чеемен! Кілька років тому мені випала честь побувати в болгарському місті Габрові – у цій неофіційній столиці сміху. Ми сиділи, як і зараз сидимо, за наймирнішими столами у світі. Такими мирними, якими тільки можуть бути столи. Там, у Габрові, болгари створили новий інститут – інститут сміху. Я запитав одного габровця:
– Для чого вам цей інститут?
Габровець подивився на мене економно і ще економніше відповів:
– Усмішка не коштує нічого. А війна – коштує життя!
А потім потис мені руку й додав:
– Ми, болгари, не хочемо, щоб нас спіткала доля Карфагена й Трої.
Давайте усміхатися один до одного.
Давайте пам'ятати, що світ уцілів, бо сміявся. Сьогодні, виступаючи перед вами, мені теж хочеться сказати устами болгарина: «Хай цей світ ніколи ні на землі, ні в космосі не спіткає доля Карфагена й Трої! Хай ніколи не повторяться трагедії чеських Лідіц, білоруських Хатиней, українських Кортелісів. Та ще майже трьохсот інших селищ на території нашої республіки.