Я уже знав, що означає подушка. На Манхеттені бачив.
– Ноу, сер!
Він, звичайно, був здивований, але цього нічим не видав.
– Матрац, сер?
– Ніяких матраців, сер, – запротестував я. Наляканий «подушкою», подумав, що пропонує мені гомосека. Звичайне ліжко й простирадло.
– Йєс, сер! А ковдру, сер?
Ну, нечисть, подумав я. Під ковдрою він, мабуть, має на увазі свою бабулю.
– Ноу, сер.
– Ви аскет, сер?
– Я Рахметов, сер, виступаю тут під псевдонімом Аїстов. – Своє прізвище подав у російському варіанті, щоб остаточно збити його з пантелику.
– Це нас не цікавить, сер. Нас цікавлять тільки долари, сер. Кухню сервірувати, сер? Ложки, виделки, ножі. Тарілки, миски, мисочки, каструлю, чайники, кавоварки, сер?
– Навіщо так багато? Я сюди без сім'ї і родичів приїхав. Усе по одному предмету.
– Йєс, сер!
Валізи в номер я позаносив сам. Портьє мені хотів допомогти, але я відмовився. У номері все блищало. Все було білим-білим, і якби не зігрівало мене електричне тепло, то можна було подумати, що перебуваю на одному із крайніх полюсів.
Ліжко неначе маленький приватний аеродром. На ньому лежало таке біле простирадло, що я негайно одягнув чорні окуляри. Але й крізь них побачив, що, крім простирадла, там нічого нема: ні подушки, ні ковдри, ні матраца... Сльози затуманили мені зір. Гордість не дозволила сказати:
– Сер, чорт забирай! Де тут в біса подушка, матрац і ковдра?
У мене все це висіло на кінчику язика. Але я стримався. Портьє мені признався, що жив у халупі, яку збив із ящиків з-під сигарет на Манхеттені. І що таке подушка, матрац і ковдра – він добре знає.
Хай краще думає, що я справді аскет, а не наляканий рекламами й телепередачами дивак.
Коли вже витерся білосніжним, завбільшки з простирадло рушником, мені раптом трохи стало легше, другим я укрився, підсунув під голову кулак і умиротворено заснув. Снилось мені, що я сплю на манхетенській решітці (спіднизу мене підігрівають гарячі струмені тепла – в багатьох будинках американців обігрівальні мережі проходять попід підлогою), і в мене замість кулака під головою величезний гудзонівський валун. Було затишно, приємно. Люди переступали через мою голову, й ніхто не став на руку.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 17
Кожен, хто записується на будь-яку екскурсію, ставить перед собою певну мету: про щось довідатись, щось пізнати, на щось збагатитися.
Поклавши собі прогулятися з гідом по Манхеттену – центральному районі Нью-Йорка, – я також поставив мету розпитати гіда про святу «трійцю», яка тут народилася на світ. Через кілька днів, 16 липня 1945 року, в штаті Нью-Мексіко одне немовля з цієї святої «трійці» вмерло, забравши з собою усе живе у величезному радіусі.
Ця «трійця» спочатку була закодована під назвою «Манхеттенський проект» і до неї входило троє новонароджених: атомна, платинова і уранова авіабомби.
Першу з них випробували у Нью-Мексіко, щоб потім дві її посестри опустити на голови жителям Хіросіми й Нагасакі. Платинові й уранові – випробовувалися. Чому! Саме про це я й хотів запитати у гіда, але він відкараскався від мене жартами. Гарний метод – жартувати, коли не хочеш сказати правди.
Розділ XVII. ПО МАНХЕТТЕНУ З ГІДОМ
Ніхто у світі мені так не подобається, як екскурсоводи. Екскурсовод, як на мій погляд, – це невичерпне джерело енциклопедичних знань і невичерпна криниця гумору. Жаль тільки, що під час їхніх пояснень нікого з них не можна збити з курсу розповіді. Як тільки зіб'єш, одразу все починають спочатку, мов учні, що чудово завчили вірш, але можуть його декламувати тільки починаючи з першої строфи.
Не знаю, як хто, а я особисто в захопленні від екскурсоводів. Вони завжди мені нагадують вічність у житті, як Ренесанс – у мистецтві. Кожний з них – це своєрідний Пікассо і Ренуар разом узяті.
А ще вони мені нагадують фельдмаршалів. Кожний з них крутить вашою головою, як йому заманеться. У цьому переконався, їдучи по Манхеттену в автобусі з чорними вікнами (мабуть, на честь чорного населення Америки, котрого тут, як сказав екскурсовод, тридцять п’ять мільйонів чоловік, і я йому повірив з першого слова), коли тільки те й чув:
– Поверніть голову ліворуч...
І я повертав.
– Тепер гляньте прямо перед собою.
І я дивився.
– Поверніться назад.
Я різко повертався.
– Поверніть голову праворуч. А тепер різко назад.