І за це я йому вдячний. У мене шийні хребці й досі як на шарнірах. Всі залежі солей, що назбирав за свій короткий вік, тут, на Манхеттені, вивітрилися, як сажа, й осіли в Гудзоні. Якщо вам колись доведеться там бути й ви захочете (хоч я не рекомендую) ковтнути пригорщ гудзонівської води, то одразу відчуєте присмак солі. Так і знайте – це сіль загнаних в піт нещасних туристів.
Але давайте розпочнемо нашу екскурсію. Спробуймо разом з вами й екскурсоводом уявити, що ви на відомому Манхеттені – центральному районі міста Нью-Йорка. Тому самому, який лежить на березі Гудзону, так названому на честь англійського мореплавця Генрі Гудзона. Він тоді служив в голландській Ост-Індській компанії (це були приблизно 1609-1610 роки) і ніколи не думав, що та його служба закінчиться для нього безсмертям. Мало того що його ім'ям голландці назвали річку, але вони не без його допомоги ще й купили той манхеттенський острів. Купили в індіанців. Точніше, не купили, а вициганили за вогненну воду й за добру дюжину намиста, чого так не вистачало дружинам індіанських вождів. Все це хлопцям обійшлося у шістдесят гульденів, на сьогоднішні гроші – двадцять чотири долари, що рівнозначно оплаті одного номера в престижному готелі за одну добу.
Коли наступного ранку вожді прокинулись і випили натщесерце трохи сирівцю, у голові в них просвітліло – продешевили. І пішли наступом на Генрі Гудзона та його товаришів по намисту.
Довелося негайно будувати Новий Амстердам з могутньою стіною. Ця стіна збереглася й до наших днів, але тепер називається трохи по-іншому – Уолл-стріт, що в перекладі на доступнішу мову означає – стіна-вулиця.
– Тепер ця стіна-вулиця найзнаменитіша в світі, – вихваляється гід. І це – правда. Тут уже нічого не скажеш. Бо нема більше в світі ніде такого п'ятачка землі, де б зберігалося стільки золота, як на цій вузенькій, видовбаній ущелиною між двома скелями в горах діловій вулиці Нью-Йорка.
Ви їдете вихідного дня нею, і від стін Уолл-стріт, від його огорож і дверей все віє не затишком, а холодом. У неділю тут тихо й мертво, немов на цвинтарі. Тільки темними вікнами на вас дивляться будинки й бронзові таблички з величезними могутніми сімейно-фінансовими склепами: «Ферст нешнл сіті бенк оф Нью-Йорк», «Нешнл бенк оф Норт Америка», «Торонто доміньйон оф Канада», «Маньюфекчурес Хановер трест».
Тут у неділю тихо й мертво. Все це нагадує про вічність потойбічну й тимчасовість на цій землі. А в будні, на фондовій біржі Уолл-стріт, скільки тут спалахує пристрастей, скільки тут витрачається енергії! Аби її використати в мирних цілях, в Америці справді б уже настав золотий вік. А тим часом мільярди доларів викидаються в ненаситну пащу гонки озброєнь. У воду, у землю, у космос. Все це пожирає і переплавляє золото у сталь, у протони, у нейтрони, й ходять після цього по Америці так звані «Армії спасіння». Під звуки й дзенькіт дзвіночків і казанків йдуть в район Бауері, щоб посьорбати юшки, в якій одна пшонина доганяє іншу.
А поруч з Уолл-стріт – церква Святої Трійці. Чорна й непривітна. Вона принишкла у затінку під хмарочосами й такими благальними, такими сирітськими очима дивиться на вас і ніби проситься десь аж туди, в далекі пампаси. Вона зовсім не вписується у сторч поставлені височенні ящики з вікнами без орнаментів, без прикрас у вигляді лоджій та балконів. На хмарочосах цих прикрас нема.
Ви дивитеся на цю церквочку й думаєте: коли б її справді винести кудись у прерії, вона мала б вигляд великого собору. А тут, поруч з Уолл-стріт, схожа на згорблену й почорнілу від старості жебрачку під чорною цвинтарною огорожею з простягнутою до перехожих рукою.
Ми їдемо далі, але екскурсовода пригніченим виглядом православної церкви не вразиш. Він мені нагадує грабаря – представника найвеселіших у світі людей. Якщо ви людина спостережлива, то одразу погодитеся зі мною. Бо ніхто у світі так весело не дивиться на світ, як грабарі. Вони, копаючи ближньому яму, навіть у присутності родичів і знайомих покійного наспівують жартівливі пісеньки й перекидаються сороміцькими репліками, пересипаючи їх солоними, як позаторішня тараня, анекдотами.
– Це Торговий центр, підведіть голову вгору, – командує вами екскурсовод. – Це так звані «близнюки». Кожен з них має по сто десять поверхів і по сорок тисяч вікон. Хто не вірить, може вийти й полічити. Прекрасна знахідка для самовбивць. Ньюйорківці давно мріяли про такі хмарочоси.
Водій натискує на гальма. Ні, американці таки природжені гумористи – цим вони нагадують наших одеситів.
– Ага! Бажаючих сьогодні, бачу, нема. Шкода. Минулого разу вийшло двоє. Чарлі, – звертається екскурсовод до водія, – поїхали далі. Сьогодні сенсації не буде. Ось у цьому будинку... (поверніть голову ліворуч), живе дуже вродлива жінка. У неї коси до пояса. Кажуть, приїхала з Європи. Коли вона виходить на вулицю, на неї вся Америка дивиться. Хто не вірить, також може пересвідчитись...