Ваш погляд лоскотатиме й реклама гарної пляшки величиною з півхмарочоса і, звичайно, з напіврозтуленими устами вродливої жінки, яка просто вмирає від спраги. Унизу напис: «Наш лікер гідний вашої партнерші». Є ще кращі лікери: «Жодна дама вашого серця не встояла б перед нашим напоєм». І не встоїть – ці слова, як ви вже здогадалися, я додав від себе. Прочитаєш їх, і одразу – в магазин. А потім уже починаєш даму розшукувати. Для експериментів. Спробуй не пригости її на останні долари. Але чи ваша партнерша справді гідна цього божественного напою, ви можете дізнатися тільки згодом, тоді, коли він вступить з вашою партнершею у реакцію. Для цього не обов'язково виносити її на сонце. Американці рекомендують це робити в затінку, навіть у закритому приміщенні, де не відбуваються реакції на побічні, скажімо, імпульси. Хоча я впевнений, що в словниках є й краще слово, ніж імпульси. Але в моєму лексиконі такого слова нема. На весь фасад середньої руки хмарочоса вам може підморгувати й дамочка сумнівної репутації, закликаючи до порнотеатру, де вона мала честь виступити в останній ролі, міняючи партнерів відповідно до кольору свого купального костюма, який вона тепер демонструє в усій його красі.
– Це знаменитий на весь світ Бродвей, – прокидається раптом наш гід. – Великий білий шлях, перед ним навіть блідне Чумацький, що його росіяни називають Млечним, хоча там молоком і не пахне. На Бродвеї, між іншим, теж. Тут пахне порно. Але фільми всі майже святі, – веде далі він. – Зверніть увагу на цю афішу. Це знаменита «міс Америка». Правда, вона передчасно додала собі приставки – екс і секс. Ці дві приставки підкинули їй у кишеню мільйон доларів. Коли б ви захотіли побачити в неї ту кишеню, то це вам би не вдалося, У цьому фільмі її не показують. Вона там виступає без кишень. – Гід просто захлинався своїми дотепами, і я боявся, що він таки остаточно захлинеться, доки ми доберемося до води (ми збиралися провідати нью-йоркський порт).
– Ви! – показав він пальцем на одну з наших дам, – здається, цікавились, чому фільми на 42-й стріт усі святі?
Дама стенула плечима. Мовляв, я у вас нічого не питала. У мене повний автобус свідків. Кожен би це міг підтвердити. Але то був черговий словесний трюк гіда.
– Тому, мадам, – просторікував гід, – що всі героїні у них з хрестиками. Он погляньте на рекламу. Один хрестик – тут дами й Адами ще з фіговими листками. Два хрестики – листки на дамах і Адамах повідлітали. А де три хрестики – вже не видні ні дами, ні Адами – суцільний Альбіон. Ніякими прожекторами ви з усіх сторін його не освітите, коли б навіть того хотіли.
– А тепер погляньте ліворуч, – закликав гід. – Це знаменитий Чейз-Манхеттен-плаза. Поруч нього шикарні модерністські скульптури з чорного вороненого металу. Вони схожі на моє життя. Таке ж покручене й таке ж чорне. У вас, мадам, життя світліше?
Дама у відповідь зацвіла гарячими маками.
– О мадам! Ви ще так спалахуєте! Одразу видно, що ви з Європи. Наші місіс уже не спалахують. Вони прикрашають свої щічки штучними рум'янами, на які в Америці дефіциту не відчувається. У нас дефіцит тільки на натурель-мадам!
Наша скромна дама пересіла до мене й тихо запитала мене:
– Чого він до мене причепився?
Я їй відповів, що він у неї закохався з першого погляду й тепер залицяється.
Вона сама була такої ж думки, бо попросила поради, що їй робити. Я їй щиро порадив вийти біля нашої місії, бо він уже не заспокоїться. А про все, що він нам розкаже, я, мовляв, потім їй розповім. Вона мене послухалась, і досить-таки вчасно. Я проґавив кілька його дотепів, вловив тільки той, який він кинув на адресу нашої дами, але його я просто не можу опублікувати, бо вона, якщо ця книжка їй потрапить до рук, подумає, що то моя вигадка.
Дотеп був колючий, об нього навіть я міг наколотися, не кажучи вже про неї.
– Рокфеллер-центр, – оголосив гід. – На фасадах цих хмарочосів дами можуть себе розглядати на повний зріст. І розгледіти навіть зачіску й каблучки. Тут їм не треба боятися, що вони не вмістяться у рамки цього фасаду, скільки б тістечок і булочок вони не з'їдали за добу.
Потім на якийсь час він знову замовк, і я відчув, що мої вуха дзвенять, як дзвіночки у районі Бауері. Поки я збирався з думками й сортував у своєму записнику його дотепи, він мовби прокинувся і закричав на весь автобус таким голосом, ніби побачив на небосхилі нову планету.
– Порт Нью-Йорк. Світ біля ваших ніг. Два штати – один порт. На штат Нью-Йорк і на штат Нью-Джерсі! – Після кожного слова він, здається, ставив по три знаки оклику. У мене складалося враження, що йому хтось в горлянку накидав швейних голок від машинки «Зінгер», і він тепер їх разом із словами випльовує, але з таким розрахунком, щоб вони долітали аж до води.