Я так би й не розібрався, хто цей нещасний дивак обличчя якого благало бритви, туалетного мила, рушника, одеколону, а шлунок, очевидно, шматка хліба. Мої супутники одразу мені все пояснили, і в моїй голові розвиднилося. Стало так ясно, як в сонячний день над Манхеттеном у ті благословенні години, коли з Атлантики раптом повівав добрий вітер видував усі тумани з-поміж хмарочосів. Виявилося, що в Америці, тобто у США, забороняється (ви чули таке слово – і це у вільній країні!) жебрати. Помирати – будь ласка, а жебрати забороняється. Дивовижна країна. Фактично ж те жебрацтво існує, а щоб набрало привабливішого забарвлення, жебракові дозволено виступати в ролі продавця олівців. А продавати тут нічого не забороняється.
Забороняється у США і пити. Маю на увазі пити алкогольні напої, а не воду з-під крана. Пийте скільки вам влізе, і для цього не обов'язково шукати десь під'їзду і третього співпляшника. Достатньо знайти пакетик з цупкого і темного паперу (аби етикетки не було видно, що там віскі), і дудліть собі хоч перед ворітьми Білого дому, – вам ніхто й слова не скаже.
Ми йшли і роздивлялися Нью-Йорк – увесь американський світ у мініатюрі. Загалом те, що в цілому світі є, те є і в Нью-Йорку. Скажемо точніше: у Нью-Йорку немає тільки того, чого не існує в світі.
У Нью-Йорку чимало історичних пам'ятників, хоча історії самої нібито й нема. Але в затишку хмарочосів вони рідко кому впадають в очі. Через те особисто радив би муніципалітету міста, його мерові найцінніші пам'ятники поставити на колеса й вивозити на широкі нью-йоркські площі, якщо такі там знайдуться.
Якщо ж така можливість відсутня (маю на увазі можливість технічну), то перед кожним пам'ятником варто б поставити збільшувальне скло. Може, й не таке, як Пан-Амеріка білдінг, але в жодному разі не менше. А то за вуличними дівицями, що прикривають своє цнотливе тіло гілочкою оливки, не завжди того пам'ятника помітиш. Реклама – це добре, але пам'ятник – незрівнянно краще, бо це й учитель. Це й вихователь, це й ідеал. Ставлять, як правило, їх людям розумним, видатним.
А дівиці на повну висоту фасаду білдінга дуже відволікають увагу від інтелектуальних потреб, розширення світогляду й різко повертають ваші погляди у бік атавізму. Я б сказав, що від дівиць і ковбоїв, котрі так рясно заполонили дахи, площі, пустирі, фасади закинутих богом і людьми будинків, починаєш невідступно тупіти. Коли зважити, що ті ж самі об'єкти рекламуються усіма дванадцятьма каналами американських телекомпаній і їх дивиться день і ніч багато мільйонів ньюйорківців, то зовсім неважко зрозуміти, чому так багато серед них людей із порушеною психікою, душевнохворих.
На Гранд-плаза ми побачили чудові тарантаси, що сприймалися тепер, як пришельці з минулих століть, Добре випещені коники у гарній збруї возили навколо пам'ятника воїнам, що загинули у війні за незалежність, престарілих дам і дітей. Дами своїм віком представляли минуле століття, і їх можна було розглядати з єдиною метою – щоб пересвідчитися, яка немилосердна й жорстока (як і життя в Америці) природа. Це саме вона, природа, з цих колишніх красунь витворила щось на зразок отих абстракціоністських скульптур. А колись перед цими дамами, їхньою красою, котра здавалася нев'янучою, ставали джентльмени на коліна, віддавали не задумуючись серця і стрілялися на дуелях. Гадаю, вони стрілялися б і зараз, якби котрогось з них примусити ще раз віддати цій дамі своє серце.
Дітки ж тішили наші погляди й серця. Діти завжди діти, де б вони не були. Це свято. Це життя. Це мир на планеті. Але наші погляди здебільшого чомусь зупинялися на їхніх щасливих і молодих мамах, і з тих поглядів можна було робити висновок, що ми вже давно з дому.
Тут же богемні художники малюють прямо на відкритих п'ятачках тротуару своїх Мон Ліз, і ви на їх посмішки, які чомусь тут здаються кривими, можете опустити дайм чи нікел, і на вас ніхто не образиться. Ви цим жестом не принижуєте таланту митця. Тут ви зустрінете художників різних шкіл, течій і напрямків. Серед їхніх картин – як на мій смак – чимало таких, перед якими шедеври Ренуара і Пікассо (мовиться про бачені мною) видаються мені дитячою забавкою. Але я не спеціаліст, а гіда поруч не було, і ніхто не міг сказати, що я в мистецтві, як і в тібетській медицині, не розуміюсь. Тут я й справді не фахівець. І не мені судити про високе мистецтво. Я послідовний прихильник Ренесансу і критичного реалізму, хоча на Заході вони у багатьох уже давно не в моді.