Якщо слово «Гудзон» тут вжито недоречно, то прошу це сприйняти не за помилку, а як вияв перевтоми.
Загалом мені багато чого сподобалося у Нью-Йорку. Одначе сказати, що я в захопленні від метро – це означало б зухвало сміятися в очі мерові міста і всьому його муніципалітету. Я цього собі не дозволю. Я себе відношу до людей добропорядних: насміхатися з чужого горя – щонайменше безтактно. Багато чого у світі я бачив, але такої чудасії, як нью-Йоркське метро, бачити не доводилось. Порівняти його з деякими нашими громадськими туалетами на автобусних станціях – по-моєму, рівнозначно, що зробити нечуваний комплімент сабвею. Називати його клоакою – язик не повертається.
Але як би там не було, ньюйорківці гордяться і своїм метро. Воно – найоригінальніше в світі. І тут я вже нічого сказати не можу. Справді, це так. Усім найзнаменитішим картинам найзнаменитіших абстракціоністів перед мальовничістю метро можна відразу скласти свою зброю і не пробувати організовувати будь-де своїх виставок. Нью-йоркське метро – це пересувна виставка, кожний його вагон, розцяцькований у стилі модерн, мчить з гуркотом, його сталеві боки, як і боки згадуваних уже залізничних вагонів, розписані фломастерами, маркерами й розпилювачами фарб. Чого ви тут тільки не побачите! Описові не піддається. Перо проти маркерів і розпилювачів фарб безсило. Конкурувати з їхніми витворами – значить заздалегідь приректи себе на цілковиту поразку. А кому охота ризикувати своєю репутацією.
Бродячи по Манхеттену, ми самі собі нагадували викинутих на берег коропів, бо весь час ходили з розтуленими ротами. Не від здивування, а від задухи. Я особисто – від того й того. За день на кожний квадратний сантиметр мого тіла тут випадало не менше одного центнера сажі, але я витримував. Не витримували тільки мої пори, які ще й досі доводиться прочищати водами благословенного Дніпра.
Отже, пори тут закупорювалися так само надійно, як найкращі французькі коньяки. Випару ніякого.
Мабуть, саме тому нас тягло в Сентрал-парк. Він нам нагадував уславлену, певно, також на весь світ, Володимирську гірку. Тільки з тією різницею, що наша гірка розташувалася на відстані двох кілометрів над високими кручами Дніпра, а Сентрал-парк опустився на два метри нижче рівня озера, що біля Південних воріт парку.
Біля входу в Сентрал-парк вас завжди зустрічають з музикою. Тут майже під кожною аркою стоїть дві групи місцевих Паганіні, Шопенів, Лістів і витинають такі полонези, що хочеться плакати – від самого лише вигляду музик. Скрипки плачуть і ридають такими людськими голосами, що, мені здавалося, коли б поруч пройшов Паганіні, то й він би умився слізьми. Я вже не кажу про Карузо. Правда, я не зовсім впевнений, що Карузо колись грав на скрипці, але в Сентрал-парку грають усі, хто уміє тримати в руках інструмент і не хоче померти з голоду.
Обидві групи достобіса талановиті. Грають так, що в тебе долар сам з кишені вилазить і проситься до них в капелюх чи футляр від банджо.
Я вже писав, що в Америці навіть музикантам і художникам заборонено жебрати, але Америка – країна не формалістична, і якщо полісмен підійде до того якогось американського Огінського й запитає, що він витинає-цигикає, музика може спокійно відповісти:
– Граю на скрипці, сер. Невже ви не чуєте? Чи ваш слух більше тішать постріли кольтів?
Полісмен не образиться.
– О'кей, – скаже він, що в перекладі нашою мовою в даному разі означатиме: гаразд, грай собі далі.
Публіка тут не сумує. Грають невизнані митці під кожною аркою. Хто на гітарі з сомбреро на землі, хто на банджо з капелюхом біля ніг.
Решта в парку – відпочиваючі і «золотошукачі». «Золотошукачі» нагадують саперів на мінному полі. З тією перевагою, що тут вони ніколи не підриваються. У кожного з них на голові навушники і в руках довжелезна палиця із своєрідним радаром на кінці. Той радар вони спрямовують під кущі, дерева, водять над прим'ятою закоханими парочками травою і з душевним трепетом чекають у навушниках писку, схожого на мишачий. Пролунає у навушниках такий писк – значить у траві золота чи срібна обручка, сережка або ланцюжок із шиї, талії, ноги. У США такі срібні чи золоті ланцюжки носять не лише на шиї, а й на талії, якщо вона, звичайно, ще збереглася під натиском здобних французьких булочок і знаменитих на весь світ київських тортів, – та на одній із ніг. Над щиколотками. На лівій чи на правій, залежно від того, яка краща. Чіпляєте на неї ланцюжок, і кавалери дивляться тільки на ту ногу. Інша їх уже не цікавить. По-моєму, прекрасна мода як для Америки. Мабуть, саме тут і народився вислів, протилежний нашому, – «Позолотіть ніжку».