Таких «золотошукачів» ви можете зустріти і в інших «золотоносних місцях». Але це своєрідне американське плем'я живе переважно у великих парках великих міст та ще на пляжних узбережжях Тихого й Атлантичного океанів.
У Сентрал-парку ми любили просиджувати біля прославленого на весь світ дерева Кохання. Кажуть, хто під цим деревом хоч раз у житті побуває, відчує одразу, що таке справжнє кохання.
Тут воно стоїть на узвишші, і нам приємно було дивитися на його густу й могутню крону. Стовбур нам нагадував покрученого радикулітом чоловіка, якого, крім усього, повністю роздягли й виставили напоказ людям і на втіху усім вітрам, що дують як з Атлантики, так і з Тихого океану.
Дивлячись на дерево, я весь час думав: якщо воно тут не захиріє від двобічного запалення легенів, то молоді американські варвари доконають його ножами. На його уже голих плечах і на грудях стільки вирізано сердець, яблук (яблуко – символ Нью-Йорка) і стріл, що якби сюди прилетіла армада вгодованих амурчиків, то стріли їм довелося б носити не лише в сагайдаках, але і в зубах.
Довкола стовбура цього дерева не росло жодної стеблинки. Усе було витоптано так, ніби там споконвіку містилося стійбище бізонів, які щоночі влаштовували свої весільні ігрища.
Майнула думка – чи не слід би перейменувати це дерево, наректи його, скажімо, Бізнесом. Але сам злякався цього імені. Якщо комусь справді спаде на думку назвати голе дерево Бізнесом і запевнити громадян, нібито доторк до нього приносить щастя, то американці, що божеволіють на доларах, кинуться сюди цілою «Армією спасіння», і воно ввійде в історію людства, як перше дерево у світі, що вмерло стоячи.
Та не це лише мене так глибоко тривожило. Я помітив на вершечку дерева цяточку чистого стовбура і подумав: що як раптом у туристичну мандрівку сюди приїде Вася з Конотопа? Чи залишиться та цяточка такою? Чи не задумає наш юний земляк увічнити себе: «Тут був я». Слово Конотоп, певне, не поміститься. Занадто вже мало там місця лишилося.
Через кілька днів те дерево спиляли. Хтось таки пожалів його. Знайшлась милосердна рука. І я подумав про народну мудрість, за якою: «Краще вмерти, ніж отак жити».
От куди б поїхати нашим парубійкам, які так люблять увіковічнювати на стовбурах дерев, скелях, стінах свої імена. Там би вони збагатилися досвідом. Бо в цьому – назовемо його рукоприкладним – мистецтві (правду треба завжди визнавати) ми ще відстаємо. Засвідчити це може навіть мер міста Нью-Йорка.
Єдине, що мене тішило в тих написах і не кидало в жар у присутності досить-таки елегантних дам, так це те, що не всі ті написи я розумів. Кілька з них скопіював, і привіз на батьківщину, й показав любителям похизуватися своєю словесною творчістю на стінах наших будинків і ліфтів. Але до цих моїх сувенірів вони поставились байдуже, якщо не сказати більше – просто з неприхованою зневагою. Бачачи таку реакцію, я подумав, що в цих молодих талантів ще не все втрачено. Почуття патріотизму не позбавлені. Але вони мене розчарували:
– Латинкою довго писати. Можуть застукати, – сказав один із них. – Я вже пробував. У телефонній будці. Ледве виповз звідти.
– Та й не всі ті написи зрозуміють. По-нашому – зрозуміло і для дітей, і для дорослих. А по-їхньому – тільки для інтелектуалів.
Ні, я таки не помилився. Вони ще не зовсім позбулися патріотичного чуття. Про масову культуру думають. Я не прихильник того, щоб таких хлоп'ят карати. Але, скинувши штанці, варто залишити кілька автографів на м'якому місці. Для першого разу кропивою.
У парку почало сутеніти, й ми негайно покинули його. Ніхто з нас не хотів ризикувати двадцятьма доларами і життям, яке тут вкладалося у цю суму. Похорон коштував набагато дорожче. І про це за таких обставин треба думати.
Милуватися прекрасним вечірнім парком – справжня насолода.
Але отримати її може тільки людина неймовірної сміливості й відваги. Нам хотілося побачитися з джентльменом такої вдачі, джентльменом, який осмілиться провести в Сентрал-парку цілу ніч, я навіть мріяв взяти у нього інтерв'ю, бо таки цікаво, що саме діється в цьому парку, скажімо, опівночі? Але такого джентльмена ніхто з нас за три місяці не зустрів.
На вулиці саме виводили собак. В одній руці по п'ять-шість упряжок. Виводили псів «спецняні». Мабуть, найкращі в світі знавці собачої психології і психології хазяїв. Бо знайти спільну мову із псами – на це треба мати собачий нюх. Кажу таке без особливого переконання. Можливо, вони не найкращі в світі «спецняні», але те, що найосвіченіші – факт. Якщо судити про нянь собачки чи собацюри, то можна безпомильно стверджувати, що няня-дядя має один, а то й кілька дипломів про закінчення не тільки коледжу, а й університету. Ми тут навіть одного земляка зустріли – в руках тримав дві упряжки. На лацкані піджака мав два значки, що свідчили про два дипломи – одеський і віденський.