– А наші дипломи в Америці визнають? – поцікавився я.
– В Америці і своїх не визнають, – відповів він.
У Нью-Йорку собаки тихі, смирні, лагідні, чого не можна сказати про поліцейські машини, що своїм завиванням до певної міри заміняють тут собак. А цього разу собаки вигулькнули з під'їзду, мов скажені. «Спецняня» ледве утримував їх у руках. Справжні рисаки. Доглянуті. В яблуках. Не інакше як рокфеллерівські. Ми якраз проходили недалечко від Рокфеллер-центру. І в мене майнув здогад:
– Це на нас?
– Чому ви так подумали? – здивувався товариш.
– Напевне, їм руським духом запахло. Б'юсь об заклад.
Ми зупинили «няню» (він важив не менше чотирьохсот фунтів) на поважній відстані від морд його псів.
– Скажіть, сер, це собаки багатих босів?
– О так! Це найбагатші в світі собаки.
Кого він під словом «собаки» мав на увазі, я не зрозумів. Але в його вустах воно звучало мов каламбур.
– Я, сер, з Того Світу, – звернувся я.– Скажіть, чи вони випадково не на мене гавкають?
– Б'юсь об заклад, ви Бейкер. Я дуже люблю вас, сер. Ваші смішні історії я вирізую з газет і веду картотеку, сер. Прошу ваш автограф, сер.
Я не хотів його розчаровувати і розписався на газеті, яку він мені подав, латинкою.
Хай уже Рассел Бейкер мені вибачить. Але дуже захотілось хоча на мить побувати в його шкурі. Раптом йому колись зустрінеться той, кому до серця мої фейлетони, я не заперечуватиму, щоб розписався за мене, Не ображусь.
– Сенк'ю, сер! – Він узяв у мене газету. – А гавкають вони не на вас, а на мене, сер. Я до цього працював гицлем. Хазяї цих собак про те не знають, але здогадуються, здогадуються й собаки і ніяк не можуть мені цього вибачити. Бай, бай! – люб'язно закінчив він, бажаючи нам доброї ночі.
Ми, спітнілі і втомлені, поверталися до готелю з однією лише думкою: хутчій прийняти душ, розпластатися на ліжку й заснути.
Якби американці прилаштували мені спідометра, то можна було переконатися, що кожного дня я ходив по Нью-Йорку стільки кілометрів, скільки від Каліфорнії до Дакоти. За умови, якщо ці штати не поруч. З таким темпом Канаду перетнув би запросто й пішки добрався б до Аляски за кілька днів, на ходу перекушуючи.
У Нью-Йорку я не міг всидіти й хвилини, щоб не понести себе поміж хмарочосів, наперед знаючи, що ця пристрасть ходити і вдивлятися у чужий світ не скінчиться добром. Дивовижна натура людська. Поки по ній кілька разів з «беретти» не пальнуть, – не повірить. Кожен виходить із своєї добропорядності. А вона ж не в кожного навіть на ночівлю проситься. Зате пізно ввечері ми мали можливість по-справжньому оцінити, що таке втома і що таке сон навіть у тому місці, яке загалом ніколи не спить. Ноги наші дзвеніли, мов телеграфні стовпи, дроти яких передавали єдине слово: «Спати, спати, спати», І це там була єдина й щаслива зброя, якою вдавалося боротися з такою хворобою, як ностальгія.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 19
Вивчати Манхеттен знизу, збоку, з центру і не побачити його з усіх чотирьох сторін світу – це все одно, що, пропливаючи на «Королеві Вікторії» (так називалася каравела, на якій я плив), не помітити в нью-йоркській гавані двохсотчотиритонну статую з мідних листків під іменем Свобода. Статую, яку подарував французький скульптор Федерік Огюст Бартольді американському народові.
Сьогодні ви не зможете разом зі мною піднятися по її східцях на дев'яносточотириметрову висоту і глянути на протоку Веррацано-Нарроус, яка, кажуть, тепер солона від сліз іммігрантів, що пливли сюди в пошуках раю з усіх світів.
Сьогодні Свобода уже стара. Їй без двох років – сто. Вона вся в зморшках і риштуванні. Одні запевняють, що це від солоного вітру і моря, інші – від сліз. Хто з них правий – нехай час розсудить. Адже час найсправедливіший суддя. Жаль тільки, що справедливість часто торжествує запізно.
Розділ XIX. НАВКОЛО МАНХЕТТЕНУ
О десятій годині за Нью-Йоркським часом ми вийшли в широке море. Якщо вірити нашому екскурсоводові, для нас це мала бути не просто прогулянка, а суцільне свято, свято сміху й радощів – океан задоволення від його власних дотепів і від тих, які він у когось позичив у тимчасове користування, що дуже модно в Америці. Я стояв на палубі, і якби у мене було одне лише око, то почувався б адміралом Нельсоном. Попереду нашої «калоші», за кількасот ярдів, брьохались учасники марафонського запливу навколо Манхеттену.