Ця списана з далекого плавання посудина працювала на двічі переробленій солярці і йшла з швидкістю дошки, кинутої кимось за борт. Часом, коли вітер був попутний, якась трухлява дошка переганяла нас. Бувало, що й відставала, але нижче корми.
Цей дивовижний спогад від колишньої каравели свого часу, певне, носив прекрасне й горде ім'я, перетинав води світових океанів, якщо, звісно, йому хоч один раз доводилося виходити за межі Гудзонової затоки. Тепер назва на борту нашого лайнера дещо стерлася. Власне, її зовсім не існувало, хоча гід нас запевнив, що її справжнє ім'я «Королева Вікторія». Знаючи, як усе в Америці ласе до величі, думаю, посудина не сприймає свою назву як глузування. Та й нас вона цілком влаштовувала, бо я після прогулянки, прибувши в гавань, міг з чистим серцем сказати, що виходив в океан на «Королеві Вікторії», і ніхто б мене ні в чому не запідозрив.
Мені, безперечно, весь час, поки ми вирушили в круїз навколо Манхеттену, хотілося підійти до капітана й запитати:
– Як називається ваш фрегат, сер?
Але я так і не наважився, щоб не видати, в якому жанрі я спеціалізуюсь. Окрім того, мені не хотілося відбирати хліб в екскурсовода, який, очевидно, народився десь на Чорноморському узбережжі, бо в його розповіді зауважив стільки штампів і перифраз із поширеного в усьому світі одеського гумору, що, аби не іноземна мова, міг би заплющити очі й подумати, що ми пропливаємо в районі Ланжерону чи дачі Ковалевського, недалечко від Великого Фонтана.
Екскурсовод і сам через хвилину-другу пожартував на цю тему. Хтось із таких допитливців, як я, і зануд, що все підряд записував, підійшов до «земляка» і запитав:
– Яке ім'я цієї каравели?
Екскурсовод вимкнув гучномовець і відповів щось йому на вухо. Я одразу здогадався, що це ім'я ніколи в житті на цій шхуні навіть у вільній на весь світ державі не буде намальоване, незважаючи на те, що жодна інша в світі такого ім'я не мала б. А потім, увімкнувши знову свій рупор, сказав:
– Сер, якщо ви хочете, щоб ми щасливо добралися до того пірса, від якого відчалили, не запитуйте про це нашого капітана. Він не переживе. Побережіть його.
І той відійшов, але ненадовго. Бо через кілька хвилин знову з'явився на палубі, став перед екскурсоводом, і відчувалося, що наш гід від того втрачає почуття гумору. Принаймні його жарти уже не здавалися такими свіжими, як спочатку, хоча пасажирів, особливо з далекої провінції, ще не раз спонукали до сміху.
– Нашим найдосвідченішим реставраторам поки що не вдалося реставрувати її першу назву. Однак певний, – вів далі екскурсовод, – якби досвідчені сажотруси їм хоча б приблизно вказали, на якому місці колись біліла та назва, вони б її знайшли і відбілили. А тим часом вони в пошуках. Щасливцеві, якому це вдасться, наше пароплавство обіцяє винагороду й довічну славу. Ця каравела називатиметься його іменем.
Екскурсоводи в Нью-Йорку всі веселі й дотепні. Цей же вражав не тільки жартами, але й щедрістю, – тими дотепами просто сипав, як зерном з невідремонтованого кузова, по дорозі до елеватора, чого тут, до речі, не трапляється.
– Зараз ми пропливаємо по найглибшому в цій акваторії місцю. Місяців три тому кілька екскурсантів, подібних до вас, забилися об заклад – дістати дна. Кожен з них прив'язав собі по каменю і стрибнув з верхньої палуби. Усі обіцяли випірнути, поки ми зробимо наступне коло. Але щось в них там не спрацювало, і вони затрималися. Є підозра, що вони перед тим добре випили. А ви як гадаєте? – запитав у нас екскурсовод і так зареготав, що капітан судна наказав дати задній хід, але потім все ж пішов своїм курсом.
Я із задоволенням скинув би шапку на тому місці, куди стрибнули попередні чотири екскурсанти, аби пересвідчитися, що це місце найглибше в Гудзоновій затоці, але там муніципалітет Нью-Йорка не поставив навіть буйка, який би служив їм за пам'ятник і нагадував, що не всім звідти вдається благополучно повертатися на цей світ, яким би він нам не ввижався...
– А ось під тим єдиним деревом, що виросло на манхеттенському камені, стоїть красуня з Великої Жмеринки. Вона приїхала сюди з твердим наміром вийти заміж тільки за мільярдера. Для цього вона зберегла свою цнотливість, щоб цим самим засвідчити свою відданість. Сердешна, бач, не знала, що в Америці це ні до чого. «Міс Жмеринка» вже третій рік продає морозиво з горішками і за виручку дає в газети повідомлення про свою особливу вроду і стійкість. Одначе їй ще ніхто не відповів. Претендентці доведеться поміняти асортимент товару, бо не те, що мільярдер, але і мільйонер морозива з горішками ке полюбляє. Серед вас, панове, часом немає мільярдерів? Ах, про що я питаю! Чи опустився б мільярдер до такої палуби? Пардон за наше вам. Я її рекламую не за морозиво, – просторікував далі він. – Вона пообіцяла: якщо здійсниться її мрія, візьме мене головним садівником, і я матиму можливість прогулювати алеями її улюблених песиків.