Про таку дивачку я й справді читав у кількох нью-йоркських газетах, але що вона стоїть саме під цим деревом, сумнівався. Однак гід начебто розгадав мої думки і голосно закричав, бо повз нас промчала із швидкістю плаваючої дошки каравела номер два.
– Хто сумнівається в тому, що я сказав, може вистрибнути за борт (у нас це дозволяється) і пересвідчитись, що «міс Одеса», пардон, «міс Жмеринка» (я переплутав два великих міста Союзу) і досі стоїть в тіні хмарочоса. Але тих, хто бажає повернутися назад, на борт не приймаємо, як і не повертаємо десяти доларів, що за вами вже не плачуть. Можете стрибнути й ви. І заховайте свої носовички. Поблизу «міс Жмеринки» продається чудова італійська піцца. Мій колега цими днями мав щастя її з'їсти, і ви знаєте, після того ще півгодини жив. Тепер мені доводиться працювати у дві зміни; якщо і я покуштую тієї піцци, вам доведеться переходити на самообслуговування.
Якщо сухопутний гід в автобусі давав перепочинок своїм легеням, то морський екскурсовод працював, очевидно, кожної зміни за двох.
Ми йшли якимось вигнутим, кривим, але впевненим курсом навколо Манхеттену, Гід частував нас усілякою інформацією, виливаючи на наші голови все, що знав і чого не знав.
Я подумав: якби до «Королеви Вікторії» почепити кілька могутніх дерев'яних коліс, вона йшла б з такою ж швидкістю, що й на солярці, а користі було б значно більше. Лопаті перемелювали б не тільки плаваючі дошки, але й зерно на борошно. І не забруднювали й без того забруднене соляркою повітря. А втім, я помилився; як запевняв нас один знайомий, – кожному ньюйорківцю потрібна вихлопна труба автомобіля. Наша каравела кожному з нас надавала можливість ковтати гази усіх манхеттенських автомашин, разом узятих.
Перед тим як завершити велике коло, екскурсовод нам пообіцяв ще два малих – окіл, як він висловився, «першої леді Америки» – статуї Свободи.
Я зауважив, що ця статуя – чудове видовище у хвилини заходу сонця. Скісні промені його начебто золотять її знизу до верху. Шкода тільки, що сум наводять темні хвилі, які несподівано щезають у сутінках, і нагадують нам, що не все на цьому світі освітлено сонцем, існує і царство темряви, до якого ніхто не мріє потрапити.
Таке коло ми зробили. У кожному разі, мене в цьому запевняли мої товариші й екскурсовод, хоча я особисто того не помітив. Як першого, так і другого разу. Свобода щезла у хмарі з диму, солярки й солідолу. Саме такі компоненти викидала наша «Королева Вікторія» в повітря, але мене терзав здогад, що до всього того домішувався ще й дьоготь. Коли б моя на те воля, я не випускав би в море екскурсій із працюючими двигунами. Колись, років двісті тому, над цим заливом висіло чисте прозоре небо і в повітрі витали пахощі лаванди, морських водоростей і йоду. Тепер все це, як того бажаєте, можна купити в нью-йоркській крамниці, розкупорити банку і якусь мить подихати, щоб уявити собі, як дихалося тим, хто жив багато-багато років тому. З цього я зрозумів, чому ньюйорківці взялися за реставрацію статуї Свободи. Ще кілька таких димових завіс, і Свобода може так почорніти, що навряд її вже чимось відмиєш. Навіть тим порошком, який так активно рекламують, заявляючи:
Через нашого дотепника екскурсовода я зовсім забув про пливучих марафонців. Вони преспокійно підгрібали під себе тріски, пляшки, папір, етикетки, реклами – усе, що не встигло осісти на дно Гудзону. Можливо, що жовто-зелені, як жовч, плями, якими вкрилися колись голубі й прозорі води, були не солідолові, а сірчані – сперечатися не стану. Що ж до наших пливучих стайєрів (не певний, чи й слово це тут доречне, але тішу себе думкою, що гумористові таке пробачається), то вони з білих стали коричневими й дещо загальмували свою блискучу на початку ходу. Наша «Королева Вікторія» мала всі шанси на цьому повороті виправдати своє горде ім'я. Солярка й мазут – її рідна стихія, і вона, величаво вирівнявши свій королівський корпус, власне, груди, пішла далі дельфіном. При такій небаченій для неї швидкості (знавці стверджують, що для таких суден то найвища швидкість у світі) вона могла, чого доброго, вилетіти на берег.