Не знаю, чим той манхеттенський заплив закінчився, хто кого перегнав, бо ми дещо притишили нашу ходу біля знаменитого на весь світ собачого госпіталю і, здається, кинули якір. Та хоч би як там трапилося, гадаю, меценат не дуже розпинався, що замість білих на фініш прийшли кольорові. Бо якщо плавці на цьому щось і програли, то меценат тільки зекономив.
Ми наближались до Манхеттену, і раптом нам здалося (а може, лише мені), що в сіро-голубому серпанку починають підійматися над водою маленькі-маленькі будиночки, начебто коробочки з-під цигарок «Кент», а коли ми наблизилися, вони перед нашими очима стали витягуватись і виростати, як стовпи з-під води, набираючи форм і розмірів висотних будинків, що верхами сягають неба, але фундаментом своїм глибоко сидять у воді. Ви мимоволі про себе вигукуєте:
– Ось де вона, Атлантида!
Я дивився на це небачене досі грандіозне (це слово американці полюбляють), єдине в світі видовище, і мені здавалося, це сам Посейдон раптом прокинувся в Атлантиді і наказав наймогутнішому своєму атлантові підняти цю частину землі на могутні плечі й разом з отими вежами-будинками, що торкаються володінь Зевса, показувати людству.
І якщо перед нами на обрії з'явиться диво-місто з величними шпилями і з діамантовими спалахами прожекторів на дахах, не дивуйтесь – це Нью-Йорк. Це справді місто, рівного якому нема в світі. Віддайте йому належне. Не бог Посейдон подарував людству ці могутні хмарочоси у сто і сто з гаком поверхів, до вершин яких рідко яка птиця долетить. Їх утверджено тут руками людини найпрекраснішої професії – будівничого.
Минув час, і я оце думаю: чи плавали ми на «Королеві Вікторії»? Я й досі в цьому сумніваюся: чи не був то жарт американців? Мені зараз здається, що ми просто сиділи на палубах. Гід виголошував зужиті жарти, а ми вірили, що відчалили від берега й вийшли в море. Чотирипалубний пліт, на якому спокійно сиділи, їли морозиво, сандвічі, пили кока-колу й бразильську каву «Пеле», димів двома чорними трубами й імітував плавання, підсилюючи його час від часу гудками. Стопроцентна імітація, міраж того, що ми справді пливли. Найпевніше, що ми таки стояли на місці, а навколо нас крутився Манхеттен, демонструючи всі свої краєвиди, білдінги, музеї, мюзикли, парки, корти, пам'ятники, госпіталі й мости...
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 20
Якщо ви відвідаєте Рокфеллер-центр (навіть так, як я – цілком випадково) і помітите стільки позолоти на ньому, то обов'язково впіймаєте себе на думці: «Кому цей пам'ятник?» І якщо вам у відповідь скажуть: «Людині, яку при житті називали потворою, чудовиськом», ви не повірите. Не вірив і я. Але пам'ятник – це не лише реклама. Пам'ятник – це і факт.
А втім, у багатьох людей по той бік земної кулі свої погляди на життя, Погляди такі ж різні, як і асигнації, якими набиті гаманці. І про це не нам судити. Ми можемо тільки констатувати. Вони у своєму домі господарі, і їм видніше, що й до чого.
Розділ XX. РОКФЕЛЛЕР-ЦЕНТР
В Америці, як її обожнювачі стверджують, не лише все пишне, все грандіозне, але й все, чи майже все, наймасштабніше. Кінотеатри такі великі (маю на увазі літні), що ви туди можете заїхати великою автомашиною, не виходячи з неї, переглянути кінофільм і виїхати. Супермаркети такі ж самі. Великі тут і парки, великі тут і площі, вражаюче великі садиби й мільярдерів. Князівство Ліхтенштейн, наприклад, поступається перед територією садиби Вандербільда.
Площі тут, як правило, обгороджені товстими іржавими ланцюгами, що провисають між білими стовпцями. Відстань між стовпцями гід, ніяк не вагаючись, називала фестоном. Усі з тим погодились. Мені те слово також сподобалось своїм звучанням, і оскільки іншого в моєму лексиконі на той час не було, я взяв його на віру.
Але це так, між іншим. Я ж маю розповісти про те, куди ми несподівано забрели, вивчаючи Нью-Йорк.
Перед нашими очима розкинулась дивовижна панорама. У повітрі дзвеніла музика, навколо нас снували люди різних племен і рас, а над ними пурхали позолочені янголята й такі ж карапузики з пухленькими ніжками і пухленькими рученятами. Все це, очевидно, мало символізувати святість, чистоту, непорочність того, що тут є, і особу того, хто все це заклав, чи, правдивіше сказати, того, для кого все це споруджено. Ось такі або приблизно такі думки снували в моїй голові тоді, коли я дивився на цю небачену розкіш: все в золоті, у мармурі, у сяєві вогнів.