– Щось, певне, у них є від святості, коли вони на цьому так постійно наголошують?!
– Ай, киньте! У них тієї святості менше, ніж у біблії, що лежить у нашому готелі на столі. А втім, у біблії, може, і є трохи чогось святого. Але так мало...
– І що ж то за заповідь?
– Власне, то не заповідь, а цитата! Я вам можу її продиктувати.
– Ви мене збагатите на одну цитату. Я не Рокфеллер – доларів не колекціоную. А цитати... А цитати мені потрібні так само, як, скажімо, майбутньому докторові наук. Про кандидатів я вже мовчу.
– Будь ласка. Але спочатку трохи історії. Коли волонтер Френк добровільно записався в армію Півночі, то виявилося, що йому не вистачає сімдесят п'ять доларів на обмундирування, і той звернувся до нього. А він йому відмовив...
– Вибачте, ви дуже цікаво розповідаєте, але чи не могли б замість займенників ввести трохи іменників і конкретизувати. Даруйте, я зрозумів би вас з першого слова, коли б знав ту історію так само, як ви.
Приятель хотів було образитись, а тоді передумав, сказав «пардон» і почав спочатку.
– Джон – це могутній нафтовий магнат Джон Девідсон Рокфеллер. У сім'ї Великого Біла він був старшим сином. Тепер посвітлішало?
– Значно, – відповів я, як істинний колекціонер, який завжди має достатньо терпіння заради того, щоб збагатити свою колекцію ще одним екземпляром. У даному разі я чекав на обіцяну мені цитату.
– Так от: в Америці почалася громадянська війна. Тепер усі біографи Рокфеллерів пишуть, що вони були великими патріотами Америки. У них, мовляв, патріотичні почуття стояли вище за гроші. Проте тільки один з братів Рокфеллерів – Френк, про якого я вам розповідаю, вступив до армії Півночі. Ну, ви знаєте, тоді воювало дві армії: Півночі і Півдня...
– Я здогадуюсь, – цілком серйозно зауважив я.– Одна армія не воює, якщо нема другої, протилежної армії. Правильно?
Він мене для чогось поляскав по плечу. Видно, йому моє відкриття сподобалось, хоч я теж, як Джон Девідсон, в армії не служив.
– Але Френкові на військовий одяг... У солдатів він називається обмундируванням...
– В офіцерів, між іншим, – теж.
Замість того, щоб мене ще раз поляскати по плечу, він несподівано образився. Був страшенно вразливий.
– Якщо ви мене ще раз переб'єте, – поставив він ультиматум, – я вам цитати не скажу.
Я підніс до рота руку і затис губи двома пальцями, як прищепкою, мовляв, мовчу. Це йому сподобалось, і він знову поляскав мене по плечу.
– Френкові на військовий одяг не вистачало сімдесят п'ять доларів. Він попросив у Джона. Але Джон йому не позичив навіть під високий процент. Джон Девідсон Рокфеллер – майбутній мільярдер, жодним доларом ніколи не ризикував. Він чітко знав: якщо Френка уб'ють, то ні процентів, ні позичених доларів йому вже ніхто не поверне. Тепер я конкретно розповідаю? – вирішив і він пустити шпильку.
Я, не випускаючи з пальців губ, ствердно мугикнув. Хотілося дочекатись цитати.
– Френк пішов на війну...
Мене. так і підмивало запитати: «Голий чи обмундирований?» Та й цього разу стримався.
– Джон, який на той час уже не мав куди дівати грошей, жодної копійки не дав сім'ї Френка. Коли Френк повернувся з війни, то дізнався, що його діти й дружина померли з голоду і що Джон Девідсон поховав їх у сімейному склепі Рокфеллерів.
– Боже, яка жорстокість і який цинізм! – не витримав я.– Невже таке може бути?
– Тепер вам цитата. Записуйте. Цією єдиною цитатою Френк Рокфеллер вторгнувся в історію сім'ї Рокфеллерів. Але цю цитату ніхто окремою брошурою не видавав і не видасть. Усі тепер хочуть показати, які були Рокфеллери роботящі цяці. Якщо й ви, мовляв, такими будете, то й вам бог дасть гроші. Ваш записник при вас?
– Ще зранку ношу з собою, якщо не витягнув хто з тих, кому не пофортунило стати Джоном Девідсом Рокфеллером.
– Тоді пишіть. Френк наказав викопати своїх дітей і переховати їх в іншому місці. Натовпові, що обступив сімейний склеп, він сказав:
«Я не хочу, щоб хтось із моїх близьких лежав на землі цієї потвори, цього монстра Джона Девідсона Рокфеллера».
– Справді, на тих позолочених плитах я цієї цитати не зустрічав.
– І не зустрінете. Записуйте, поки я живий...
Тієї миті золото на мармурових плитах Рокфеллер-центру, що й так у моїх очах тьмяніло, зовсім поблякло. Я уявив, як призахідне проміння сонця падає на позолочені плити. Золоті літери на плитах і янголята ставали криваво-червоними, а зміст десяти заповідей набув одверто знущального відтінку. Особливо стосовно тих, хто приходить сюди з вірою у те, що все на світі зроблено чесними руками, а отже – святе. Яке ж розчарування жде того, хто довідається правду про творця викарбуваного золотом ідеалу: