Золотий вік на Емпайр стейт білдінгу, як і на інших хмарочосах, минув. Настав вік нержавіючої сталі й міцних металевих ланцюгів. Такий ланцюг не по зубах навіть суперменові.
Викинутися з будь-якого хмарочоса, як і шаснути з моста у воду, сьогодні ньюйорківцеві стало важче, ніж навіть двадцять років тому. А ще, кажуть, свобода. Тепер зрозуміло, чому її, свободу, в такому темпі реставрують, збираючи у бляшанки пожертвування. Не виділив одразу певної суми для реставрації статуї Свободи мільярдер, тягнуть центи із середняка – найщедрішої ланки людей. А що ж воно за свобода, коли і вмерти вільно не дадуть. Проблема. В Нью-Йорку всюди, як і всюди у США, проблема на проблемі. Проблема з безробітними. Проблема з жебраками. Проблема із самовбивцями. Проблема з чорною смертю. Проблема з наглою смертю. Проблема (чи не найбільша) з білою смертю. Проблема із страйкарями. Проблема з ветеранами війни проти В'єтнаму. Проблема з психікою. Проблема з чорними. Проблема з жовтими. Проблема з червоними. До сірих ще не дійшло, Сірі поки що спокійно валяються на манхеттенських решітках і в президенти Сполучених Штатів Америки вже не пориваються навіть уві сні. Й без того сну не спиться. Не так-то легко й заснути, коли через тебе час від часу то один, то інший переступає. І якщо тебе може хто поцілувати у твою неголену щоку, то тільки пес у хвилини розчулення. Такий же безпритульний, як і ти. Але він ще не настільки до всього очерствів, як ти, і якщо його трохи підгодувати, то може ще й хвостом дружньо повиляти. Чого не скажеш про тебе. Ти вже пропащий. Хоч бери й на хмарочос дерись, щоб розбагатіти. Як Ірвінг Уїйкенд – іграшкових справ майстер. Він поклав собі залізти он на один з «близнюків».
Стіни такого білдінга, бач, із скла та сталевих прутів. По них вертикально можуть повзти тільки дві створені природою істоти – муха й павук.
– А стоніжка? – запитав я з властивою мені скромністю.
– Так, сер, і стоніжка, – охоче погодилася гід.
– Так от людина-муха, як варто казвати Ірвінга Уїйкенда, одного ранку, коли діловий і вируючий Уолл-стріт спав, приїхала до підніжжя того нью-йоркського Евересту, усіяного шістдесятьма тисячами вікон, і неквапно полізла угору.
Ми оглянули Нью-Йорк з висоти сто другого поверху, і всі дійшли висновку, що тепер він не більший за Жмеринку, а автомобілі, що повзають там унизу, – завбільшки з божі корівки, тільки пофарбовані в яскраво-жовтий та інші кольори – чорно-синьо-зелено-блакитно-брунатно-червоні. Людей ми не бачили зовсім. На багатьох стріт вони не з'являлися з відомих тільки їм причин. Про деякі з них ми вже здогадувалися, але мовчали, незважаючи на те, що тимчасово жили у вільній і ні від кого незалежній країні. На інших стріт вони прогулювались, їх можна було помітити за допомогою телескопів, яких тут було достатньо до ваших послуг. За двадцять п'ять центів можна було цілих три хвилини дивитися куди завгодно. Ми дивилися на людей, які не бігали, а, здавалося, статечно походжали.
– Коли ви несподівано падаєте з цього хмарочоса, – повідомила гід, – то серце ваше розривається десь приблизно на висоті дев'яностого поверху. Це якщо лічити з цього місця, де ми стоїмо. На асфальт ви вже опускаєтесь мертвим і удару не відчуваєте.
– Це набагато легше. Ви нас заспокоїли. Я весь час боявся, що впаду на одне місце і довго чухатимусь. А уколів, навіть заспокійливих, не переношу. Я, знаєте, належу до тих людей, які при появі медсестрички з шприцом у руках і з голкою завбільшки із шпиль на Емпайр стейт білдінг одразу непритомніють, – мовив я.
Вельмишановна гід зиркнула на мене і відійшла вбік. Я зрозумів, що вона сприйняла мене за божевільного і не захотіла мати нічого спільного. Я, набравшись нахабства, хотів було спитати, чи нікому із її знайомих не доводилось супроводжувати хоча б одного самовбивцю по дорозі від сто другого поверху до першого? А запитав про інше:
– А як удалося встановити, що серце розривається саме між дев'яносто п'ятим і дев'яностим поверхом?
– Учені дослідили, – була відповідь.
Я одразу ж замовк, і надовго. Я вгамувався. При посиланні на думку вчених я завжди пасую. Знаю, що учені мужі на все здатні. Вони не тільки встановлять, скільки мільйонів років неандертальцю, а навіть розкладуть твій геніальний ген і якусь його частку пересадять під череп якомусь дебілу, щоб той якогось смертного дня натиснув на кнопку, від чого усі розчленовані гени разом з ученими вознеслися б до неба. Тому я цих людей дуже шаную, але руку подам не кожному з них. Мені тепер якоюсь ближчою стала філософія мого дядька, який казав, що найкраща у світі тварина – це віл. Він йде повільно, нікуди не поспішає. Віл – це трудівник, і до того ж дуже сумирний. Якби моя воля, я б усіх ослів світу міняв би на волів, хоча б, скажімо, у рік вола. Уточнюю для амбітних – маю на увазі тільки тих вчених, які розробляють казна-що на голову людства. Мені часом спадає на думку, що вони сидять не в тих будинках, у яких би їм потрібно сидіти.. Це ж треба: придумати «зоряні війни»!