Парашутистів зробили героями дня. У них брали автографи навіть полісмени перед тим, як оштрафувати за такі манхеттенські фокуси. В їхніх блокнотах вони – як герої – розписувалися вперше і ставили обов'язково час, щоб потім показати рідним і знайомим, що вони з тими шибайголовами мали честь познайомитися найпершими. Це – теж Америка. Та щоб стрибати з парашутом між манхеттенських шпилів, треба, погодьтеся, бути у певній незлагоді із здоровим глуздом. Одначе лікарських довідок тут не перевіряють. Вірять на слово. На слово джентльмена. А для реклами взагалі довідки непотрібні. Поки вони дриґалися на тих шпилях, повисаючи на парашутах, телекамери вже накручували їх на ролики, а фірми, що випускають і продають парашути, сплачували належні суми за таку ось рекламу-блискавку:
«Користуйтесь парашутами тільки нашої фірми! Наші парашути найкращі в світі. Вони не тільки не пропускають крізь себе повітря, але й найгостріших манхеттенських шпилів!»
Всі до єдиного парашути були розпродані до вечора. Я теж хотів дещицю прихопити на всяк випадок, але не встиг.
Дійшлий читач, певне, зауважив, що майже в усіх розділах я пишу про рекламу. То ласкаво прошу не вбачати у цьому неуважність чи недбалість у доборі матеріалу. Мені хочеться, щоб читач відчув її психологічно так само, як і я, – на кожному кроці. Про рекламу й мовиться майже в усіх розділах. Можливо, це перебиває плавність розповіді у найцікавіших місцях, а інколи й дратує читача, як часто дратували мене в Америці численні найдивовижніші, іноді аж нахабні реклами.
Тож і кортить передати той психологічний стан, у якому перебував постійно в Америці. Реклама буквально лізла межи очі, мов п'яна жінка, що чіпляється до кожного перехожого й не дає йому спокійно дістатися додому. Тут рекламісти такі специ, що здатні витягти з вашої кишені навіть ті долари, які ви ще маєте колись заробити. Вони – справжні фокусники. Не випадково тут кажуть, що реклама – богиня-заступниця бізнесу.
На закінчення скажу ще кілька слів про Емпайр стейт білдінг. Мені й зараз страшно, як згадаю сто другий поверх. Тоді якось не відчував. А тепер, як запевняв у «Запорожці за Дунаєм» Карась Одарку, на відстані часу і простору, «страх мене бере й тепер». Буває, присниться, що ти підійшов до самого бар'єра оглядового майданчика, нерви не витримують, і ти.. стрибаєш сторч головою. Єдиний порятунок, що, летячи, кричиш. Дружина почує – будить.
– Що таке? – питає.
– Знову Америка снилась.
– Хай вона їм самим сниться!
– Хоч бери і прив'язуйся на ніч, – кажу я і витираю холодний піт з чола махровим американським рушником. Рекламованим.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № XXII
Якщо вам хочеться постати в очах оточуючих вищим, ніж ви є насправді, то не обов'язково для цього взуватися у черевики на високих каблуках. Я особисто для цього читаю книги, відвідую театри і музеї. Чесно зізнаюсь, що музеї мене завжди цікавили. Особливо у тих країнах, де тієї історії із заячий хвіст, а музеї... Таким музеям могла б позаздрити будь-яка країна з будь-якою історією. Але про це буде далі. Власне, не далі наступного розділу.
Розділ XXII. МЕТРОПОЛІТЕН-МУЗЕЙ
Одразу скажу, що в цьому розділі нема жодного слова про секс, маніяків, монстрів і навіть про Бродвей. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли. Кому не сподобається цей розділ, можна його пропустити... крізь себе, і цілком можливо, що якась раціональна зернина в пам'яті після цього залишиться.
Мені теж не завжди хочеться Йти в той чи інший музей. В зоопарку, звичайно, веселіше. Особливо коли ти коло кліток своїх далеких предків. Все-таки там відчувається якесь життя. А в музеях усе мертве, тільки гід живий. Як ртуть. І коли б гід – це здебільшого невгамовна жіночка – замовкла (хоча б на півгодини), то обхопив би її обома руками й тримав у своїх обіймах доти, доки б мої друзі не сказали:
– Все! Випускай! Ми вже дещо й самі побачили. Без навіювання чужих думок і концепцій.
Лише після цього можна на годину-другу вийти на свіже повітря, перекусити, поспати й задуматися, що нічого вічного на цій, навіть американській, землі нема. Всі ми ходимо під небом, і тільки воно, небо, може поки що сказати про себе: «Я вічне». Того й ми йому бажаємо.