Для чого ж ми живемо? Чого ми у цей світ прийшли? Щоб тільки їсти і спати? У житті є щось Вище! Вище за нью-йоркські хмарочоси. Це – небо, зорі, вічність. Вічність у безмежному й незрозумілому для простого смертного всесвіті.
Після музеїв у мене завжди саме такі думки виникають. Я завжди постійно намагався той всесвіт осягти. Але в Нью-Йорку мені це не вдавалось. Навіть на висоті жодного із ста двох поверхів. Та коли ми виходили в Атлантику... Власне, коли повисали між Атлантикою та небом і весь час думали: «Куди ж звідси ближче – до неба чи до землі?», то доходили єдиного висновку – до Вічності. Йдеться, звісно, не про окрему особу, а про людство взагалі.
Бачив я над Атлантикою небо, бачив зорі й оту неосяжну безмежність, якої не обійняти навіть тоді, коли б мати такі руки, як в усіх Рокфеллерів разом узятих. Ті, кажуть, можуть обхопити усе, та тільки не всесвіт. Тут і вони безсилі. Але мовиться не про це, а про розвиток інтелекту.
Взялися ми його розвивати на американському ґрунті, починаючи з Метрополітен-музею. Я вам про нього скажу одним за суттю, але різним за звучанням словом:
– Грандіозно!
– Прекрасно!
– Чудесно!
– Могутньо!
– Феноменально!
– Фундаментально!
– Потрясаюче!
– Хвилююче!
Ці слова чуєш тут на кожному кроці від людей, які знають, що величі цього музею словами не передаси. Метрополітен-музей потрібно бачити й не обов'язково торкатися руками його експонатів.
Вихваляючись, ультрапатріотичні американці кажуть, що таких в країні тисячі. Але навряд. Не скажу за всю Америку, а чотири, крім Метрополітен-музею, які вдалося відвідати, навіть близько не схожі на цей. Метрополітен-музей безперечно один. Є ще один Метрополітен, але то вже опера. Там, якщо й виставляють напоказ, то не такі вже й стародавні експонати. Я мав честь побувати й там, однак про те в іншому розділі.
Публіка в музеях багато чим різниться від тієї, яку бачиш у ресторанах. Коли в ресторанах здебільшого люди віком від тридцяти до п'ятдесяти років, то в музеях... Або такі, що зовсім недавно з колясок повилазили, або ті, яких пора на коляски підсаджувати, бо їхні власні ноги уже своє відходили. Це діди, бабусі, а також батьки, які могли уже бути й дідами. На противагу молоді, усі відвідувачі музею гарно одягнені, охайні. Американці, хоч і становлять собою суміш рас, мабуть, найакуратніша нація. Без іронії.
Середнього віку американця тут майже не видно. Чи вони вдень сплять, чи по ресторанах сидять, але їх тут, як і в «Метрополітен-опері», нема. Найсправедливіше буде сказати, – працюють. Хто де. Але трудяться. Окрім, звісно, цілої армії безробітних.
Однак повернімося до Метрополітен-музею. За всіма своїми ознаками й за своїм розмахом він таки справді найнайбільший музей на планеті. Тут зібрані такі скарби світового мистецтва, що нікому з нас й уві сні не доводилось бачити.
Він розташувався на п'яти кварталах Нью-Йорка і займає вісім гектарів орної землі, яку тепер поспіль укрито асфальтом. І це тоді, коли на Манхеттені кожен квадратний дециметр площі оцінюється вартістю двох шоколадних плиток. Якби була зайва площа, то в небо б не дерлися!
Метрополітен-музей, виходячи з наявності експонатів, міг би зайняти ще п'ять-шість кварталів, але для цього треба було б знести зо два хмарочоси. Особливо тих, які розташувалися позад нього, проте на це мер міста, очевидно, не погодиться ні за які гроші. А втім, може, йому тих грошей ніхто й не дає. Я з ним на цю, як, до речі, ні на яку іншу тему не розмовляв, і слід сказати, що після Метрополітен-музею не дуже й шкодую.
За рік Метрополітен-музей відвідує близько чотирьох мільйонів чоловік. За традицією кожному мільйонному відвідувачеві видається найбільший у світі приз. Який саме, не знаю. Нам його не вручили. Але бачив, коробка для щасливця лежала велика.
Який жах! Досі не можу собі пробачити, що не затягнув до музею наших шоферів.
– Ми краще тут, біля машин, побудемо, – в один голос заявили вони.
І залишилися на вулиці. І даремно. І ось чому. Наша гід сказала мені (я замикав нашу процесію), що музейний комп'ютер зафіксував мене як 999 999 відвідувача. Досить було прихопити з собою хоча б одного водія, і приз був би наш, Я б, як завжди, замкнув нашу групу. Адже в музеях ніколи в перші ряди не вихоплююся. Боюся екскурсовода. Він буквально оглушує, я нічого не чую. А інколи доводиться й ке записувати. Бо гіда аж пропасниця б'є: