– Того не записуйте. І цього не записуйте.
Ніби розповіді в музеї – військова таємниця. Або принаймні власне відкриття невгамовної молодички, яким вона ні з ким не хоче ділитися. Якось мені випадково розкрилася таємниця такої її поведінки. Вона мені назвала одну цифру, а коли я заглянув до путівника, то там стояла зовсім інша, в добру сотню разів менша. Ні, цих гідів інколи власні емоції заплескують. Їх краще не слухати. Але їм слід віддати належне – як тільки на чомусь зловиш, одразу визнає свою помилку, чого не скажеш про кожного злочинця.
Я хотів на знак протесту відірватися від групи, але гід наказала підійти ближче, а два поліцейських, що не спускали з мене свого недремного ока, навіть легенько підштовхнули. Вони взагалі стерегли нас, як отару овець. Таке пантрування на людей мені ніколи не подобалось. В музеї ж тим більше.
Досить було нам десь затриматись, особливо біля виробів із золота й коштовного каміння, як поліцейські одразу насторожувались, починали снувати між нас, як човники у швейній машинці «Зінгер». Таке порівняння навіяне тим, що «Зінгер» тут, у Нью-Йорку, продається на кожному кроці.
Сьогодні «Мет» (так ньюйорківці шанобливо називають Метрополітен-музей) не той, що був у 1970 році. Звичайно, я не маю жодних підстав для такого порівняння, бо того року в ньому не бував, але вірю гідові на слово, не заглядаючи до путівника.
– Відтоді, – казала вона з пафосом, – відбулися грандіозні перетворення і зміни. Були затрачені колосальні кошти (цифри, правда, не назвала, наче боялась, хоча поліцейські не дрімали), багато енергії (очевидно, атомної, гід теж не уточнювала) і грандіозної творчої уяви та фантазії.
Директор музею сорокашестирічний джентльмен (приємний зовні, внутрішньо, гадаю, теж, але виявити цього не міг, за експонатами не мав часу). Звали його всі Філіппе де Монтебелло. Я чомусь уявив, як би зазвучало це прізвище в нашому селі.
Як би там не було, а Монтебелло – велика людина. І на зріст, і посадою. Додає величі й оте маленьке «де», підносячи над Оноре Бальзаком, який, розповідають, самочинно його собі дописав, але воно загубилось. А ось Філіппе Монтебелло знайшов. Очевидно, мав точну адресу.
Так ось, Філіппе де Монтебелло (я просто смакую цим прізвищем)... Так ось Філіппе де Монтебелло заявив:
– Ми вивели Метрополітен якщо не з сонного царства тіней, – (останнє слово додав йому подумки я), то в усякому разі із статичного (цього слова не знаю, через те додати до нього нічого не можу) стану, створивши в ньому хвилюючу атмосферу.
Це я помітив, дивлячись на поліцейських. Вони весь час хвилювались, снували туди й сюди.
– І все це було зроблено без найменших втрат для музею з академічної точки зору, – закінчив Філіппе де Монтебелло. Я його не зрозумів. Просто такі академічні вислови, певне, не для мене. А ось щодо хвилювань, то це я, як людина емоційна, завжди близько до серця сприймаю.
Особливо напружена атмосфера запанувала в музеї, коли тут було влаштовано виставку «Шедеврів Дрездена», привезених з НДР. Поліція негайно сіла на коней, усіх бабусь-гідів, незважаючи на їхні наукові титули, замінили молодими й сильними джентльменами, котрі однаково блискуче володіли як прийомами карате, так і кон-фу.
Того ж 1978 року сюди з Єгипту привезли Тутанхамона. Я мав честь з ним зустрічатися в Києві, в Державному музеї українського мистецтва, де йому була надана честь бути виставленим. Адміністрації Метрополітен-музею під час приїзду Тутанхамона довелося не тільки похвилюватися, а й штат охорони збільшити майже втроє. Нью-Йорк буквально наводнився якимись підозрілими типами, котрих раніше тут, можна сказати, ніколи не зустрічали. Принаймні в районі розташування музею. Вони не спускали очей із «Мета», але всередину заходити не наважувались.
У 1980 році тут демонстрували, навіть коня. І публіка валом валила. Кожен бажав дізнатися, чи багато в нього спільного з американським мустангом, бо кінь був нетутешнім. Вів мав постійну прописку у Венеції, в соборі святого Марка. Кінь стояв, як вилитий з чистої бронзи, високо тримаючи голову, ніби знав собі ціну. Гід із гідною поваги гордістю сказала:
– Тому коневі ціни немає.
Потім ми дивилися «музей усередині музею». Грандіозне відкриття Америки. За рахунком – це третє. Якщо брати до уваги відкриття Амеріго Веспуччі.
Найбільше в цьому мікромузеї подобається музей Роберта Лермана. Нині вже покійного. Колись був банкіром, непогано заробляв, а в години дозвілля разом із батьком Філіпом (у цього одне «п») колекціонував різні предмети мистецтва XIV-XX століть, і в нього, мушу зауважити, непогано виходило. Чимало предметів старовини вони придбали на так званих «блошиних базарах» світу.