– Чи були вони в Одесі на знаменитому свого часу товчку? – запитав я. Гід знітилась й ухильно відповіла:
– Цього я точно стверджувати не можу.
Цікава деталь: як тільки ти зупиниш гіда в ту хвилину, коли вона набирає найбільшої швидкості, й запитаєш щось конкретне, неодмінно дістаєш одну й ту ж відповідь.
Так ось: той міні-музей перенесено в Метрополітен із 54-ї вулиці Вест. Для цього споруджено копію лерманівського особняка. Твори мистецтва виставлені в оригіналі. Вийшло вдало. Може, й не краще, як було в особняку, але свіжіше.
Перебуваючи в атмосфері нью-йоркського особняка початку ХХ століття, ми водночас насолоджувалися і картинами Ренуара, Енгра, Ель-Греко. В кімнаті Лермана, як наголошувала гід, завжди багатолюдно. І це ніколи не порушує інтимності, не заважає милуватися чарівністю стін.
При слові «інтимності» вона багатозначно глянула на мене, та я вдав, що ні про що не здогадався, і враз спрямував свій зір на «Арістотеля з бюстом Гомера».
Побували ми і в іншому крилі, де в купюрах лежить вісімнадцять мільйонів доларів, але мені побачити їх не вдалося. Там зібралося стільки американського люду, що можна було загубитися. А я собою, як Нельсон Рокфеллер (той, що загубився у Новій Гвінеї), ризикувати не міг. У тих краях він збирав рідкісні експонати серед народностей папуа, й кажуть, прихопив заодно божка якогось племені, і це для бізнесмена скінчилося трагічно. А може, він загинув від чогось іншого. Точно невідомо. Цей випадок вгамував пристрасті інших сміливців. Кажуть, бога бояться.
Я розглядав дерев'яні скульптури майстрів Африки, створені найпростішими інструментами у світі – зубами і язиком, але з яким художнім смаком! Не можна відвести очей од вирізаних з одного стовбура дванадцятиметрових тотемних стовпів у вигляді видовжених людських фігур, що стоять одна в одної на голові. Така композиція містила в задумі майстра якийсь зміст. Звичайно, все це потрібно бачити. Заради цього варто поїхати до Нью-Йорка. Словом, я був у захопленні. Звичайно, цим штампованим реченням не передаси відчуття зачарування. Та яким було моє здивування, коли на одній з цих дванадцятиметрових фігур, аж під самісінькою стелею Метрополітен-музею, раптом прочитав: «Тут був я. Вася з Конотопа».
Я онімів, не міг вимовити й слова. На мене війнуло таким рідним, що ледь утримався на ногах. Гід перехопила мій погляд, але не збагнула мого стану і сказала:
– Цього напису досі не розшифровано. І ніхто не знає, що він означає. Напис дуже древній, він є свідченням того, що вже в ті далекі часи дикі африканські племена Нової Гвінеї мали свою писемність.
Я не видав себе нічим. Тихо відійшов убік, як буває тихо відходять від нас рідні й знайомі. І заплакав. Мені стало не по собі. За себе й за Васю.
Пропускаючи кілька епох, стилей, я пройшов через «Китайський садок», подарований Вінсентом Астором. Хто такий Вінсент Астор, мені відповів один із відвідувачів Метрополітен:
– Я, сер, не знаю. З ним особисто не знайомий.
І я подумав, що цей відвідувач – наш товариш. Мабуть, з Києва. Таким тоном один одному вміють відповідати тільки новоспечені кияни. Вони відповідають завжди так, ніби їм повсякчас чогось не вистачає. Мабуть, культури. А те, що він сказав «сер», слід розуміти, як намагання не виглядати там білою вороною. Добре, що про Вінсента його не запитала одна з наших дам, а то б він ще не таке слово вставив.
Вдалося мені побувати і в світлиці Франціса У. Літтла, яку було збудовано за проектом Франка Ллойда Райта на початку нашого століття в Уейзаті, штат Міннесота. До неї не гріх прикласти означення грандіозна. Можливо, саме через це я ладен хоч зараз поміняти її на свою київську квартиру. Звичайно, за умови доставки її додому. За доставку й кожний метр додаткової площі оплачу гонораром за цю книжку, якщо його вистачить.
Далі ходити по цій імперії зібраних з усього світу скарбів я просто не міг. Боявся, що всього не запам'ятаю. Тому я занотував у своєму записнику кілька призабутих часом та історією імен і тільки тоді подався у так зване американське крило музею. У сад Чарльза Енгельгарда: Це єдине прізвище, яке мені знайоме ще з шкільної парти, правда, у дещо іншій транскрипції. Ну й ще тих громадян світу, яких я вніс у свій список. Їхні імена достойні стояти у книжці, палітурку якої прикрашатиме скромне ім'я автора.
Ось справжні прізвища людей, що подарували світові свої картини, а нью-йоркський Метрополітен їх закупив для себе. Даю імена за алфавітом, щоб нікого не образити. Кожний з них по-своєму оригінальний і для жодного з них у цьому скромному переліку прізвищ без абетки я не міг би визначити місця.