Міс у такому фільмі одразу стає місіс.
Після перегляду таких фільмів масовий глядач, висипаючи з бродвейських кінотеатрів, мчить здебільшого до «Метрополітен-опери», щоб побачити диваків, які слухають оперу, часто не знаючи мови оригіналу, і засинають, але бути побаченими у такому стані соромляться. І що найцікавіше; ніхто від нудьги там ще не вмер. Котрийсь із дідусів, буває, знепритомніє од захоплення, але таке загалом буває рідко.
Побачити цю дивакувату, з їх погляду, публіку й приходять до «Метрополітен-опери» американські масові кіноглядачі. Приходять і намагаються зрозуміти, за що меломани платять аж тридцять п'ять доларів, коли жодного з них туди й за п'ятнадцять не затягнеш. Там не ріжуть, не вбивають, не ґвалтують. Нема з чого й приклад взяти. Нема в тих операх чогось такого, що можна було б негайно застосувати в житті – пограбувати банк чи спритно когось покалічити. Їх лякають перекази, що всі артисти в опері ходять у якомусь дивовижному одязі, якого не в спромозі сягнути уява. Якщо не в білих панталонах, що їх навіть на Бродвеї не побачиш, то в балахонах чи шароварах. У кожного на штанах по ятагану, за поясом по два-три пістолі, по три-чотири булави. Можливо, ньюйорківці дещо перебільшують. Але коли артисти заходжуються кричати й погрожувати один одному, то тих булав і ятаганів над їхніми головами миготить стільки, що можна подумати: «Все, Філадельфійський національний музей пограбовано. Як прийшло, так і пішло». Але що найдивовижніше, жоден з того пістоля нікому не пальнув межи очі і жодна голова не впала на сцену, не полетіла в залу. Просто якесь ошуканство за тридцять п'ять доларів. Кричать, співають, шпагами чи шаблюками розмахують, і хоча б хто штриконув когось як слід. Ударив би так, щоб він на ту сцену не те що за тридцять п'ять, а й за цілий мільйон доларів не поткнувся.
Я пригадую кілька фільмів жахів, квиток на які – три долари. Це якщо його придбав наперед, а якщо перед початком сеансу, то вже мав платити шість доларів. Але це так, між іншим. Повернімося до отих фільмів. Там тільки вимкнули світло, як екран став червоний від крові. Щоб її було якомога більше, чого там тільки не застосовували – і сокири, й алебарди, й томагавки. Часом вводять елементи сучасності: хтось кілька бульдозерів прикотив, і почали чавити недобитих. Ото фільм! Усім фільмам фільм. Правда, електром'ясорубок ще не застосовували. Я дивився уважно, хоча й періодично, бо час від часу зі страху очі заплющував, але не думаю, що таке міг проморгати.
Криваві сцени відбуваються переважно у печерах. Печерах доісторичного періоду. Ери неандертальців. Гадаю, що кінопродюсери чинять дуже правильно. У новоспеченому Вавілоні, пардон, Нью-Йорку, живуть люди різних національностей, народностей, кажуть, що є окремі племена. Зі своєю мовою, культурою, традиціями. Треба ж якось їх привчити до однієї мови, культури, звичаїв, традицій. А з чого найкраще починати? Звичайно, з печери. По-перше, в кожного індивіда є щось атавістичне, печерне, а тут коли той ген продумано посіяти на відповідний ґрунт, та пробудити його, та поливати, та плекати, – уявляєте, що з нього виросте! Тисячу-дві таких фільмів, і вважайте, населення само по собі почне катастрофічно скорочуватись і ставати однорідним. А як сюди додати ще сотню-другу фільмів про пришельців з інших світів, монстрів, про різні стихійні лиха. Скажімо, такі: на Нью-Йорк повзуть мільярди пацюків. Або з усіх усюд вирушають сюди оси й бджоли і над хмарочосами між ними зав'язується битва. Оси поклали собі відплатити бджолам як віровідступникам своїм, що, мовляв, продали свій труд і мед людству. Можете уявити собі цю битву. Жодна з битв світу не може навіть приблизно зрівнятися з такою. Ніщо її зупинити не може. Ні кулемети, ні гармати. Навіть пожежні команди, озброєні вогнеметами, виявляються безсилими. Вихід один – у космос або на той світ.
Найпоміркованіші із ньюйорківців кажуть, ніби уже вичерпався весь запас тварин і комах для фільмів, що стали сьогодні такими модними в США. Я поїхав було в Голлівуд. Хотілося якось допомогти американському народові, який страшенно потерпає через відсутність чогось нового, шикарного, грандіозного. І я подав цікаву ідею. Голлівудівці залишилися мною задоволені й навіть попросили зіграти одну з ролей у фільмі, але я скромно відмовився. Замість своєї кандидатури я запропонував кандидатуру президента. Він чимало виконав ролей, але такої на його рахунку нема. Фільм до геніальності простий. Дія відбувається у районі Філстона. На дерев'яному ліжку у стилі найрозбещенішого короля Франції Людовіка XIV лежить типовий американський товстосум із своєю коханкою. Вона повернулася до глядачів своїм святковим обличчям. У цей час підступна блощиця (у стилі кардинала Рішельє) падає зі стелі на те єдине місце, яке давненько не бачило сонячного проміння. Коханка скрикує. Бос також. І коли вони знаходять порушника їхньої ідилії, вона (можна її назвати Челсі) каже: