У тих, що сиділи в залі, одяг значно багатший, ніж у тих, що на сцені. Ті, що на сцені, просто жебраки. З великої літери.
Особливо жінки поважного віку. Чим старіша жінка, тим пишніше, багатше вбрання. Чим старіша, тим дорожче одяг. Диво якесь.
У залі душно, а в них на плечах горжетка чи манто, та ще таке, що хоч у гості до ескімосів їдь – не простудишся. А які шубки! Шубки з тих тваринок, які не встигли навіть потрапити до Червоної книги. У США, правда, Червоної книги не визнають, вони давно завели свою і називають її чомусь Білою.
Дами всі в діамантах, серпантині. А золота... Золота стільки, що якби копнути глибше, то в кожної, певен, персональний Клондайк.
А ті, що на сцені.. В заключному акті повиходили, як манхеттенські жебраки. Начебто їх хтось за лаштунками пороздягав. Саме лахміття на них. Як зчинили галас. Один не встиг кінчити, інший підхопив. Після цього вже нічого не зрозумієш. Скільки не намагався щось збагнути, – не вдалося. Крик чув, музику чув. А от слів розібрати не міг.
То хіба можна це порівняти з фільмами про Джеймса Бонда? Там усе як на шаховій дошці. А тут? Скільки не намагайся – не здогадаєшся, чому це мистецтво вічне, а те таке тимчасове. Отже, Джеймс Бонд – це вам не Гоген. Гогена треба розуміти, а Джеймс Бонд сам тобі в душу влазить. Сиди, дивись, пережовуй і ковтай. Спецінтелекту для цього не вимагається. Тут чим дурніше, тим смішніше. Задум продюсерів благородний: показувати усе так, щоб і та, що вперше в кіно потрапила, все зрозуміла без слів. Оце мистецтво! А то: «Трубадури», «Дон-Жуани», «Фігаро», «Чарівні флейти», «Перстень Нібелунгів». Це ще сприймається. Перстень це завжди цікаво. А решта? «Сивільський цирульник», скажімо. На Бродвеї такі цирульники, що як поголять, то й мама рідна не впізнає. В будьякому фасоні. І ніякого після цього «Бал-маскараду» не треба.
Тут ще можуть піти на оперу «Аїда» або на «Роберта-диявола», але за умови: якщо вже пекло, то пекло, а якщо диявол, то диявол, щоб навіть чортам ночі страхітливими ввижалися. Тоді все – о'кей. І якщо по три долари за сеанс, тоді мільйон доларів у торбу товстосума.
Важко, безперечно, перелічити всі опери, яких я не чув і не бачив. Середній американець взагалі їх не слухає. Його сьогодні цікавлять здебільшого ігри, лото. «За три долари, – кричать йому з екранів телевізора, – можна стати мільйонером». На практиці це дуже просто. Берете квиточок, і вперед – на телестудію. А там ходить по сцені з цидулкою в руках аніматор і пропонує будь-кому з вас те чи інше питання. На перший погляд, таке ж просте, як сірник. Хто став першим президентом Америки? Відповіли. Маєте 500 доларів. А кого з президентів убили? Ще 500 доларів. Після цього ставка подвоюється. Нагнітається атмосфера. Шарики заходять за ролики. Бо вам поставили таке питання, що аж у носі закрутило. Начебто й відоме вам і начебто й ні. Ви уже виграли двічі і думаєте, чи не ризикнути ще. Звичайно, можете далі не грати: взяти тисячу доларів за п'ять хвилин – і ґудбай. Але ж людська натура не така: ніколи не зупиняється на досягнутому. Хочеться хапонути ще більше, але цього разу схоплюєте... облизня.
Люди інколи ходять в оперу (не всі – боронь боже), щоб показати, як вони люблять це синтетичне мистецтво, як закохані в нього. А коли потрапляють туди, то, як і належить у таких випадках, потроху дрімають або й просто сплять. Я дивився на отих одягнених у найбагатше вбрання дідусів і на їхніх дам, які теж колись знали, що таке юність, і мені було їх шкода. Не всіх, звісно, а тільки тих, хто так активно боровся зі сном. Щастя їхнє, що спинки крісел оббиті оксамитом і, клюнувши, об них не так легко розквасити носа.
Але в цьому випадку є завжди вихід. Опера мені нагадує засідання в окремих комітетах ООН, де так завзято під монотонність перекладачів сплять окремі делегати, яких того дня виступи інших і не стосуються. Як в опері, так і на засіданнях, вихід один – спостерігати за сплюхами, активно штовхаючи свого сусіда під бік. Невільники Орфея завжди привертають увагу, а якщо дрімають ще й в чудернацьких позах, то інколи викликають досить-таки здоровий сміх і ваш особистий сон знімають як рукою.
Як я вже зауважував, у «Метрополітен-опері» вистави йдуть тільки мовою оригіналу твору. Над сценою висить афоризм. Не знаю, хто його автор, але слова такі: