«ХТО ЗРАДЖУЄ МОВУ МАТЕРІ, ТОЙ ЗРАДЖУЄ ВСЕ!»
Ці чудові слова ще не внесені до жодної книги; пропонуючи їх вашій увазі, я сьогодні почуваю себе першовідкривачем. А це завжди приємно. Особливо коли зичиш людям добра і мудрості.
Що ж, мені доведеться викидати всі карти на стіл. Я не належу до тих, хто при перших же звуках увертюри божеволіє від опери. Від найбожественніших звуків я вмерти не можу. Не можу – і квит. Але я розумію й тих, котрі божеволіють від опери. Вмирають від тенорів і сопрано. А потім раптом собі думаю: ну, від тенора ще можна вмерти. Це я припускаю. У моєму записнику є розповідь про такий випадок. Одна моя добра знайома закохалася в тенора. То був красень, як Лемешев чи як я в молодості. То був усім тенорам тенор. Шкода тільки, що його близько до рампи не допускали. Так ось, дізнавшись, що в цього тенора двоє дітей, а третьому вже четвертий рік аліменти платить, померла.
Отже, на опері я не вельми розуміюсь, але в «Метрополітен-оперу» пішов. Я не міг не піти, з огляду хоча б на те, що туди так часто ходив мій шеф.
Опера мене заспокоювала. Настільки, що інколи прокидався і ловив себе на тому, що час від часу дрімав. Хоч очі в мене й були заплющені, але увесь мій вигляд виказував, що я насолоджуюсь: меццо-сопрано чи баритоном якогось уславленого італійського співака. Його прізвище я записав до блокнота, який лишився у залі ООН.
В опері я сидів поряд з шефом. Не інакше. Є такі люди, що обертаються тільки біля великих, як Земля навколо Сонця. Мовляв, побачить, що він дружить з начальником чи, скажімо, президентом, і подумають: хто ж тоді він такий.
Шеф у тих операх, як в Іл-62. Завжди на висоті. Тримався так, що я ним гордився. Про себе ж, навіть сидячи в такій опері, як «Метрополітен», лишався невисокої думки. Але, як і мільярдери, вдавав, що без опери жити не можу, як і без хліба. Та й не міг я підводити шефа. Хоча чесно зізнаюсь, мені там сиділося важкувато. Як часом і в ООН, під монотонний голос перекладачів.
Коли я мужньо боровся зі сном, то переключав увагу на партер. Дивився на шикарну американську публіку. Мені по секрету сказали, що тут кожний третій – мільйонер. Їх в Америці нібито стотисячна армія. Тут же зібралося кілька батальйонів. Але жодного мільйонера на око не міг визначити. Одягнені вони надзвичайно скромно. Якщо тут хтось і був схожий на мільйонера, то це, безперечно, я. Йти в оперу і не нарядитися у найкращий костюм я не міг. Начальник – мій друг (цього слова не боюся) поводився значно скромніше. Навіть трохи сором'язливо. В опері збирається ситий люд, Я особисто не помітив, щоб хтось там щось їв, пережовував чи ремиґав від задоволення. Але народ здебільшого спрацьований. Видно, що за все своє життя чимало не доспав. Особливо висохлі, як жердини на сонці, дідусі. Ті, можливо, й приходять сюди, щоб під ту чи іншу класичну арію подрімати. Звичайно, не всі вони поліглоти й усіх мов, якими виконуються опери, не знають. Мабуть, справа тут в іншому: опера для них – єдине місце, де їм найсолодше спиться під звуки будь-якої мови, аби вона звучала мелодійно. Але, певне, найкращі сни вони дивляться під італійські ноктюрни та іспанські серенади. Сни, очевидно, весняні й милі, як спогади ранньої юності.
Щодо дружин мільярдерів, то тут я мовчу. Краще за будь-які слова про них промовляють їхні прикраси. На вухах і шиях у них є стільки діамантів, рубінів та золота, що якби раптом погасло світло в залі, то їх сяйва було б досить, щоб освітити партер. Можливо, тільки гальорка й освітлювачі сцени сиділи б у темряві. Можна не сумніватись, що цей момент був би використаний з майстерністю досвідчених бродвейських знавців коштовностей.
Шеф щось постійно записував. Мені так і кортіло його запитати, та він випередив, приклавши палець до губ... І я все зрозумів. За нами і тут стежать. Сон як рукою зняло. Ні баритон (кращий, до речі, в світі), ні альт (теж найкращий у світі), ні меццо-сопрано чи навпаки сопрано-меццо (теж найкраще в світі) уже не полонили мого слуху.
Я нашорошив вуха, й півгодини вони мені самому нагадували жевріючі плафони. Такого, знаєте, інтимно-затишного світла. Але ніхто поруч навіть не ворухнувся. Лише один чолов'яга клюнув носом об бар'єр.
Він підозріло глянув на мене і, помітивши, що я з нього не спускаю очей, невдоволено поморщив носа. Я люб'язно, в американському стилі, посміхнувся йому, він же взаємністю не відповів, І я зрозумів, що це і є якраз той, проти кого мене застерігав шеф.
Решта публіки теж принишкла. Складалося враження, що вона вимерла. Шеф весь час щось занотовував. Певне, готував свій виступ в ООН. До речі, він чудово виступив. Так виступив, ніби на трибуні й народився. Йому так аплодували, що деякі прем'єри й президенти в душі щиро позаздрили. Нічого дивного – у нас в Нью-Йорку чимало справжніх друзів, серед них і прогресивних українців та лемків.