Але я, здається, знову відхилився. Так, відхилився і раптом побачив, що саме пише шеф. Він занотовував імена найкращих у світі співаків – басів і тенорів. Записував, щоб зберегти їхні імена у своєму саф'яновому записнику. Я на таке не був здатний. Серце моє в Нью-Йорку зачерствіло.
На сцену вийшов якийсь супермен (я таким його уявляв). І коли затягнув арію, то на всіх ярусах почали кричати, з усіх усюд летіли квіти, дехто кидав їх у плетених кошиках. Горщиків, чесно, ніхто не кидав. Двоє в нього запустили своїми дорогими ковбойськими капелюхами. Капелюхи були з пір'ям, яке, поплававши в повітрі, полетіло назад до їхніх власників. Такий сильний голос був у того баса. На деяких люстрах «Метрополітен-опери» погасли електролампочки.
У залі були й пересичені. Таких вгодованих доводилося бачити лише на карикатурах. Інколи їх привозять до нас з-за кордону, ніби напоказ. Водять по Москві, по Києву. Мені доводилося з ними зустрічатися. Правда, здебільшого по телевізору. А от щоб на такій відстані, як тут, – жодного разу. В кожного з них (мені шеф сказав, що він знає) такий гаман, що коли б тобі перепала хоча б якась краплина з нього, то у тебе замакітрилося б у голові. Щоб витратити ті гроші, життя не вистачить. Це за умови, якщо житимеш сто років і щодня витрачатимеш по чотириста п'ятдесят тисяч доларів. Уявляєте, які нещасні оті меломани з тугими гаманцями.
Через дві години ми залишали «Метрополітен-оперу». Виходили всі статечно. Найбільшою поважністю вирізнявся, як ви здогадалися, я. Бо вдавав із себе мільярдера. Як не парадоксально, а кожен справжній мільярдер усім своїм виглядом видавав себе за представника гегемона. Така вже, певне, людська натура, й тут нічого іншого не напишеш, навіть якби й хотів.
Глядачі не перекидали стільців (це мене дуже здивувало), ніхто не перестрибував через них і, ризикуючи єдиною головою, не мчав крізь перешкоди по пересіченій місцевості до гардеробу.
Я, щоправда, двічі таки тернув по підлозі черевиками – ноги самі просилися хутчій до вішалки. Але шеф мене стримав:
– Не поспішайте. Встигнемо.
Бісові багатії уже нікуди не поспішали. Чи то вік своє брав, чи в молодості на все життя набігалися. Вони тут так повільно походжали, ніби це була не «Метрополітен-опера», а всесвітня виставка найбагатшого у світі одягу. Кожний так і хизувався своїм рідкісним й оригінальним вбранням, напнутим на колись молоде тіло. На одній дамі висіла сукня з гірського барана – чубука. Зіткана з вовни, що лишалася на гірських камінцях, об які чухалися барани. Сукня коштувала стільки, скільки коштує середній американський хмарочос. Можливо, дещо сума й перебільшена, бо не я її купував, але той, хто мені це сказав, певний, знає точно. То така людина, що, сподіваюсь, знає все чи майже все.
Найбільше своїм вбранням хизувалися бабусі. Я з них не дивуюсь. Кожен врешті-решт показує найкраще з того, що має. А ті дами перебували в такому віці, коли й під дулом пістолета не покажеш нічого, окрім сукні. І я подумав, що природа невблаганніша за будь-якого суддю. Суддю так чи інакше якщо не грішми, то гарною жінкою спокусити можна. А ось природу не спокусиш ні коштовним камінням, ні золотом, бо вона їх сама творить.
Дідусі здебільшого понатягували на себе чорні смокінги. В руках тримали палиці із золотими наконечниками. Така паличка, кажуть, могла б прогодувати сорок тисяч нью-йоркських безпритульних. А та, в якої наконечник із найкоштовнішого каменю та ще й з інталіями, то й усі двісті.
Таких паличок з каменями, інталіями я налічив у «Метрополітен – опері» за три сотні. Досить роззброїти цих дідусів, і проблема голоду в Америці була б розв'язана.
Опасистих дідусів, таких, як ми здебільшого малюємо на карикатурах на дядю Сема, чи такого, як Уїнстон Черчілль, – я зустрічав мало. Того дня такі на очі майже не потрапляли. Переважали довгі, немов бамбукова тростина, і худющі, наче хорти. Кожен з них, здається, вимагав додаткового харчування, певних вітамінів і сонячного проміння.
Споглядаючи все це, незчувся, як опинився за порогом. Дія кондиціонера тут закінчувалася, і ми одразу пірнули в нью-йоркський морок – густу суміш вологості і задухи, густого диму й смороду, що ширився із чорних поліетиленових мішків, розкиданих на тротуарах міста.
Коли мої очі трохи призвичаїлися, я помітив, що навколо нас страшенно багато джинсового люду. Одні стояли, пересовуючи цигарку з одного куточка рота в інший, інші багатозначно перекидали корпус тіла з одної ноги на другу. І всі щось жували, не зводячи з нас допитливих очей. Тиша висіла загадкова, мертва і насторожуюча.