Жінка – хранителька музею дуже довго говорила з тими поліцейськими. Стояла спиною до мене, а поліцейські – лицем, і жоден з них не спускав з мене й чверті свого ока. Це мене трохи насторожило. Я розгубився. Не знав, що робити. Та й наші чомусь довго не з'являються. Раптом угорі щось бемкнуло. Спочатку раз. Потім удруге. А за тим тричі підряд. Десь дзвонив величезний дзвін. Люди захвилювались і почали поспішати до виходу. До мене підійшло троє поліцейських. Один виліз із бокової ніші. Два стали обабіч, один ззаду. «Заарештують!» – подумав я. Але за що? Я нічого супроти Америки не мав. Своїх думок уголос не висловлював. Та й були вони суто мої. Отже, суб'єктивні. Тут за думки, наскільки я знаю, не судять. Судили тільки в Китаї. Та й то в минулому. Під час «культурної революції». Там і розстріляти за думки могли. Не рятували ні цитати, ні вірші Мао Цзедуна.
Я стояв, хоч відчував, що не твердо. Поліцейські теж переступали з ноги на ногу, а потім один з них досить виразно сказав:
– Ми зачиняємо, сер, – і показав мені на вихід. Я їм не став чинити опору. Не став викликати старшого чи директора, вимагаючи книгу скарг, щоб там описати їхні порядочки. Хвилин тридцять тому як закінчилась перерва – і ось на тобі. Ще одна. Але це була Америка. Тут можна чекати чого завгодно. Я вийшов. Поліцейські провели мене до самих сходів. Зброї ке застосовували. Тоді зачинились за масивними дверима національного музею і, очевидно, забарикадувались, готові на тих барикадах головами накласти. Я вам скажу: було за що. Пізніше, коли мені подарували буклети й коли я довідався, що в тому музеї було, то все зрозумів. З двох одно – вони мене сприйняли або за грабіжника, який тими гобеленами тільки увагу відволікав, або за якогось придуркуватого мільярдера. Загалом же могли про мене будь-що подумати.
Я взяв, безперечно, той путівник, не забувши подякувати за це поліцейському. Бо нічого в світі я так не люблю, як путівники. Власне, не самі путівники, а їхній зміст. Там завжди пишуть не тільки про битви між народами, а й про королів та їхніх коханок, жіночі монастирі і, звичайно, про улюблені страви того чи іншого президента, його смаки, уподобання й про крісло, за яке міцно тримався. Про все це розповідається в американських довідниках. Але ніколи там не знаходив жодного слова про індіанців, про їхній внесок у цивілізацію, про їхні соціальні й національні проблеми. Начебто всього цього не існувало. До чого послідовні усі імперії світу, хоч їх не так уже й багато на землі лишилося.
Нічого, втішимо себе тим, що про життя аборигенів зібрано матеріали хоча в кількох музеях, де ви можете почерпнути деякі відомості, якщо вже вони вас цікавлять.
Чудесний музей! У кас такого нема. Та й бути не може. Ми нікого не обкрадали. У нас все своє. Навіть жорна. А тут вони привезені.
У картинній галереї Філадельфії мені дуже сподобалися полотна Огюста Ренуара. Власне, не так картини, як прізвище їхнього творця: Ре-ну-ар!
Коли я дивився на його картини, то навіть зловив себе на думці, що якби це ім'я почув до поїздки в Філадельфію, – взяв би його собі за псевдонім. Дуже гарне прізвище. Хочеться повторити ще раз: Ре-ну-ар!
Чудесне! Але я від своєї витівки відмовився. Подумав, що таке прізвище вимагає зміни й місця народження й національності. Скажімо, Жмеринка чи Погребище до такого імені не пасуватиме, І тільки тому я поки що лишаюся самим собою.
Ми піднялися на другий поверх школи-музею імені Барнса (по-англійськи його ім'я чомусь писалося Альберт Д. Барнес). Але тут, як казав Козьма Прутков, не вір написаному. Читай так, як можеш, а виголошуй так, як треба. Ось весь секрет і мудрість англійської мови, яку, до речі, я дуже люблю.
На другому поверсі стояла (мабуть, краще – висіла) неймовірна тиша. І раптом її порушив шепіт:
– Ох, як це здорово!
– Не те слово – колосально!
– Я сказав би, грандіозно. Ви погляньте, які мазки!
– Я додав би ще – скільки тут світла й тіні! Ви подивіться, які тут світлотіні.
Я підійшов ближче, щоб все те роздивитися, бо раптом відчув себе стопроцентним дальтоніком. Ні на йоту не бачив того, що помічали інші.
– Навпаки, – сказав однин з наших товаришів. – Ви не підходьте, а відійдіть.
Я відійшов.
– Ну, як? – запитав він мене таким голосом, ніби в оцю мить вирішувалася його дипломатична кар'єра. Я не був йому ворогом. З огляду на молодість і перспективність я з ним погодився.
– Ух, здорово!
– А що я вам казав! А ви відійдіть ще на кілька кроків, – порадив він.
– Я із задоволенням, але...