– Що але? – стривожився він.
– Перила заважають... Хіба що... Ну, коли б тут поставили щось на зразок капітанського мостика, то вам я б не відмовив.
Він подивився мені в очі. Я навіть не моргнув.
– Це Ренуар! – наголосив він.
– Мені подобається його...
– Не те слово, – не дав мені договорити.
– Я знаю. Я хотів сказати, – спробував закінчити свою думку.
– Я знаю, що ви хотіли сказати. Глибина. Експресія! Угадав?
– Майже, але...
– Але щоб зрозуміти глибину експресії, – підхопив, як йому здавалося, мою думку молодий товариш, – цього полотна... Господи, що я кажу... Цього шедевра. Треба стати ось тут. Саме тут, – вказав пальцем на те місце, де були його черевики. – Підійдіть ближче. Не бійтесь.
– Мені трохи ніяково, – скромно мовив я.
– Чому?
– Знаєте! Ви насолоджуєтесь, а я тут... А потім... воно якось не того.. Незручно.. Та й американці на вас звертають увагу...
– Не зважайте! Тут вам ніхто нічого не зауважить – кожен робить що хоче. Вам так зручно, значить, стійте. Незручно – відійдіть убік. Ви гляньте, яке полотно! Що я кажу... Шедевр! Чи ви зі мною не згодні? Будемо відверті.. Є такі типи, яким ні Ренуар, ні Пікассо не імпонують.
– Бачите, я не хотів, щоб ви мене... Ну, як вам делікатніше сказати...
– Говоріть, говоріть! Я звик слухати тільки правду. Мені це навіть подобається. Гляньте на нього так, щоб сонячне проміння цієї картини не торкалося.
– Аби ж то, – відповів я.
– Ви тепер бачите, що це... шедеврально!
Щоб його якось заспокоїти, я відійшов убік. Перше визначення, мені подумалось, було точнішим. Можна було б не називати це полотно шедевром, не вигукувати оте «шедеврально». Хотів було сказати про це, та мою увагу прикували ще два такі «охаючі» екскурсанти з нашої групи, що піднялися на другий поверх услід за нами. Спостерігати за ними – безмежна насолода. Я дістав море задоволення, побувавши у Філадельфійській школі-музеї.
Вам, думаю, і самим доводилося подібне до цього спостерігати, якщо ви не ставали активними... Ну, як вам краще сказати... активними учасниками огульного захоплення, коли всі охають, часто для солідарності з усіма іншими, вдаючи з себе якщо не енциклопедиста, то принаймні знавця живопису й графіки...
Я відійшов убік, куди мене люб'язно відсунув рукою в груди один із знавців. І він мені показав на шедевр. Я вже не пам'ятаю, на чий саме шедевр: раннього Пікассо чи пізнього Ренуара? Я слухняно відійшов і уважно, як мені порадили, почав спостерігати. Справді, захоплююче видовище. Таке я бачив лише в одному буддійському храмі Філадельфійського національного музею, куди пішли згодом. А цей приятель (ви вже здогадалися, що в груди може штовхнути тільки приятель) там то присідав, то ставав навшпиньки. Він лягав на підлогу й оглядав стіни. Ставав спочатку на одне, потім на друге коліно. Його мовчки, як у церкві, обходили відвідувачі, однак він своєю поведінкою дещо гальмував рух екскурсії. Відвідувачі, дивлячись на його мусульмансько-ісламські вправи, натикалися на колони й навіть на деякі шедеври музею, проходячи повз нього боком.
Я навіть деякі шедеври уже забув, а от ті картинні захоплення пам'ятаю й досі. Заради тільки таких незабутніх вражень треба відвідувати музеї і картинні галереї.
Ще ми дивилися на «Лежачу дівчину в саду» Ренуара. Двоє з наших знавців стояли й прицмокували язиками. Один з них запитав, як я на цю картину дивлюсь. Я сказав правду. І хотів навіть уточнити один, на мій погляд, істотний нюанс, що там зображена не міс, а, судячи з її живота, місіс, і десь якщо не на сьомому, то на шостому місяці вагітності.
Шанувальник Ренуара зміряв мене майже нищівним поглядом, кортіло йому, бачив по очах, сказати мені щось дошкульне, але стримався і завів своєї:
– Ви подивіться, які тіні, яка експресія, яке освітлення!..
– … живота, – закінчив я за нього. Він змовчав, відійшов убік і більше не наважувався заговорити зі мною.
Я переконаний, що він і тепер про мене такої думки, яку склав тоді. Я ке заперечую і навіть не сперечаюсь, Він теж має право на особисту думку.
Я мріяв би лише про одне – щоб Ренуарова міс раптом ожила, вийшла із саду й, розпростерши руки до свого далекого шанувальника, запросила його в загс. Чи погодився б він навіть за мільйон з гаком доларів?
Можливо, в ім'я мистецтва мій молодий приятель і пішов би на таку жертву. Щодо мене особисто, то навіть якби постало питання так: приставили до скроні пістолет і сказали: «Дівчина в саду» чи смерть, я б, не задумуючись, вибрав останнє.
Вийшовши з картинної галереї, любитель Пікассо й Ренуара мені сказав: Ренуар – не жінка.