Люд, що був порозбігався, потроху почав збиратися знову. Хтозна, чи справді була поліція; натовп може запалити лише саме передчуття, дуже займиста ця матерія — натовп. Так він знову опинився коло жінки з вовняними шкарпетками в руках.
— Двісті франків, — сказала вона.
— Двісті франків! — здивовано вигукнула якась дівчина. Але не дивилася на її шкарпетки, а тим паче на його чоботи.
Дівчину тримав попід руку хлопець, і вони йшли пліч-о-пліч крізь спеку, пилюку і тисняву. У руках у них нічого не було, і, можливо, вони нічого й не купували; лише вивели отак на прогулянку своє кохання. Хлопець показав зігнутою рукою на чоботи, а вона повела поглядом за його рукою. І тут він їй щось сказав на вухо і засміявся.
— Продаєш чоботи? — запитала жіночка з вовняними шкарпетками в руках.
— Так, — сухо відповів він, розізлившись через сміх хлопця, бо то неправда, що він позбувся того вояка, бо не продавав би його чобіт.
— Скільки? — запитала жіночка, але не чекала на відповідь, бо саме комусь простягла свої шкарпетки.
— Віддам за будь-яку ціну, — відповів.
— Вони не дорогі, — сказала вона не почувши, і в задумі знову склала руки.
Тоді з натовпу вистромив голову сивоволосий старенький і запитав:
— Скільки ця шмата?
— Скільки дасте?
Старий мовчав і мацав шмату кістлявими пальцями, схожими на ніжки павука з сивими волосками. Перший покупець, подумав він, і був удячний російському хлопцю. Так, тепер він принаймні стояв упевненіше. Бо не все одно, як людина тримається, навіть інакше віє від людини, коли та розгублена, інакше — коли зухвала.
Старий наблизив носика до шмати і понюхав; цікаво, чому його зацікавила саме шмата, а він передусім хотів би продати чоботи. «Нюхай, нюхай», — іронічно думав він, вона пахне соломою, бо на ній він спав біля Рейну, у неї загортався, коли вночі навпочіпки над ровом справляв нужду.
Тоді старий пішов.
Отже, і з шматою не буде діла; можливо, не треба було його подумки так провокувати; мабуть, людина даремно забуває, що віддає всі свої думки ближньому.
Але за хвилю старий повернувся.
— Вона ветха, — сказав він.
— Добра шмата. — І подумав про російського хлопця.
— Стара, — знову прошамкотів старий. Розгорнув її і примірявся до неї, розпростерши в руках. Вона була ширша, ніж його витягнуті руки, він скидався на кажана, обидва краї тих сукняних крил тримали його рожеві кігтики з пальцями пергаментної мумії.
— За неї я вам мало дам, — врешті сказав він.
— Скільки?
— Вона потерта, — сказав старий, немов сам до себе. — Дуже потерта.
— Скільки дасте?
— Триста. — Тепер старий вперше глянув на нього скоса запитально.
— Давайте!
— Як? — запитав старий, і його обличчя набуло переляканого вигляду. Йому здалося, що той відмовився. А наступної миті зрозумів, що той вигук був схваленням. Порахував гроші і зник у натовпі.
Згодом можна було помітити, як люд рідшає, немов сходить вода в штучному озері, коли відкривають шлюзи. Наближається полудень, подумав він. Усе ще тримав у кулаці гроші, і здавалося йому, що осиротіле поле дуже змінилося. І це через папірці, що зашурхотіли у його долоні. Немов уже й не належав до тих убогих, немов десь на нього чекали веселі і спочилі люди, до яких ось-ось мав вирушити. Який довгий шлях нам знадобиться, щоб відібрати в грошей ту страшну силу, подумав він.
— Чоботи нікому не потрібні, — поскаржився жіночці, яка все ще тримала пару шкарпеток у руках.
— Взимку ти б їх продав, — сказала вона, немов він став іншою людиною, перетворивши шмату на гроші.
— Взимку я буду вдома!
— Вдома?
І знову їй було байдуже до відповіді, бо її очі стежили за густим натовпом, який уже розсмоктувався.
За якийсь час вона озвалася:
— Селяни б купили взимку.
— Селяни? Гм, — задумано промимрив. — Мені казали, що французькі селяни носять гумові чоботи.
— Купили б. — Вона відповідала, немов мати, яка займається своїми справами і десятки разів повторює дитині одне й те саме: — Взимку б купили.
— Взимку буду вдома, — запевнив він. — Принаймні сподіваюся на це.
Вона не чула, що він сказав, але з його інтонації відчула, що він їй перечить.
— А все ж узимку майже напевне купили б, — наголосила з притиском, але так само неуважно.
Удома, подумав він. І незвичним йому здавалося, що з такою готовністю згадав свій дім, адже не відчував жодної туги за домом; а тут, на цьому полі, й поготів. А може, був його рідний край у ньому, мов посудина з рідиною, яка врятувалася від загибелі, і її не висушив вічний вогонь, якщо так несподівано й інстинктивно зринув у ньому, мов вода з краської печери. Так, на нього чекають рідні, хвора руда сестра Відка, чекає звільнена земля зі своїми долинами й соснами, а він чомусь товчеться тут, на цьому жовтому і запорошеному полі. І те, і те правда. Та найбільше почувається вдома, мабуть, у своїй санаторійній палаті. Оце подивилась би на нього лікарка, побачивши його зараз тут.
— З Богом, месьє, — сказала жіночка.
— З Богом, мадам.
Він усе ще стояв на місці, хоча радше пішов би за нею. Мов той, на кого ніхто не чекає, кому добре незалежно від того, чи піде кудись, чи залишиться на місці. Не мало значення, візьме він чоботи й піде, чи залишиться стояти коло них.
Він не дивився на них і тому ще виразніше відчував їхню присутність. Добре знав, як він виглядає з тими чобітьми коло своїх ніг; і саме тому, що жодного разу не подивися, ще виразніше бачив їх і себе. Якби могло статися чудо, і вони б раптом зникли з землі. І знав, що нічого не станеться. Лише людей було дедалі менше, вони відтікали, мов безшумна вода. І той зниклий гул тисячного люду був таємничо-всесвітнім, мов нечутне обертання землі. Тепер би мали й чоботи зникнути, оповитися туманом жовтуватого пилу. Але не зникнуть, бо людина має пройти через всі випробування і не сміє розраховувати на чудо. Якби їх хтось нишком украв, усе б вирішилося просто. Але хто ж поцупить взуття, яке є символом зла і, може, саме зло? Навіть якби француз був босим, чи не орав би він радше босим, ніж мусив би взути оті чоботи?
І саме він чомусь мав принести на продаж такий товар. Ніхто не пропонує нічого схожого, і нічого дивного в тому, що чоботи ніхто не помітив. Це добре, що ніхто не визвірився на нього за те, що він виставив їх — як нагадування про джерело всіх нещасть.
Людей меншало. Лише де-не-де юрмилася купка людей, немов слухала нечутного промовця. Оголене поле підставляло під сонце жовтаві плями своєї шкіри, яку сушила спека, перетворюючи на пергамент. Усе — немов суха і муміфікована історія, земля і людина на ній, подумалось йому. А наступної миті стрепенувся, немов злякавшись, що його тіло зсохнеться, як та мумія. Схопив чоботи і пішов; викинув би їх геть, але інстинктивно відчував, що мають залишатися з ним, бо були свідками його сьогоднішнього приниження.
Курява потроху осідала, вже вщухли людські пристрасті, але сонце знов набуло своєї неймовірної жаги. Він спочатку тримав чоботи в руці, потім засунув їх за пазуху. Так почувався впевненіше. Наближався до прилавків, там ще подекуди юрмилися, лише декотрі зупинялися і мацали шматки старої, сяк-так порізаної шкіри. Краще б пошматували оці кляті, подумав він, а наступної миті збагнув, що вже несила їх нести далі.
Йдучи повз прилавок газетяра, купив газету. І подумав, що, мабуть, лише Арлетта могла б його зрозуміти. Хтозна, чому подумалось про це саме зараз, адже все закінчилося? Йшов повз прилавок із жіночими панталонами і прийшов до моста, під яким стелилася широка дорога; нею мчали автомобілі, немов гралися в якусь гру в своєму окремішньому світі.
Відійшов на узбіччя і сперся на бордюр. Зняв одного черевика і поклав його на бордюр, узув чобіт. Трохи нітився через людей, а ті йшли собі і не звертали жодної уваги на нього. Але якщо для людини світ став її домівкою, то вулиця — лише коридор у тій домівці. Втішився, що штанина тепер приховала чобіт. Потім взув другий чобіт, а при цьому кілька разів пострибав уздовж бордюра, бо нога не хотіла лізти в халяву.