Він підвівся. Ні, не він один винен. Якщо так, то винні всі. Адже багато хто усвідомив зло лише перед печами, лише тоді, коли смерть була вдягнена в смугасте вбрання. І тоді вже не допомогло, що їх було так багато. І притуплена свідомість, яка остаточно прокидається хіба перед жерлом крематорію, є лише почуттям глибокої і тихої немочі. Треба було думати раніше.
Тому варто задуматися про майбутнє вже тепер, сказав собі і ходив уздовж перил. Так, уже сьогодні думати про завтра і розповідати про пережите, щоб люди мали уявлення про все, що відбувалося, мов чорне на білому.
При цій думці він заспокоївся і знову сів на кушетку. Взяв у руки записника, щоб занотувати сентенцію про старого бельгійця, але вже на першому реченні: Тоді вже був не сам... зупинився, бо засумнівався, чи такий початок правильний. Мав би спершу описати довкілля, щоб було зрозуміло, де це все відбувалося. За цим сумнівом ішов інший: хіба не мав би перед тією піжамною блузою описати нічні поїздки в залізних вагонах засніженими просторами?
І в цьому ваганні задивився перед собою з олівцем у руці, роздратований, бо огром матеріалу щоразу знову паралізував його.
XXIV
Дополудення. На терасі точилися тихі розмови, хоча був час відпочинку. А йому здавалося, немов він не з ними, і їхні розмови були схожі на невидиму межу, що від’єднувала його від них.
«Любий, саме тепер я опинилася в малій порожній вітальні лише звук настінного годинника наповнює », і той звук здається мені незнайомим.
Могла б багато чого написати під враженням повернення додому, але яке дивне це життя і яку людини змінюються настрої. Я була ще хворою, коли приїхала. Можливо, саме в цьому справа? Я блукала, мов незнайомка, хатою своєї молодості. Відсувала шухляди, перебирала старі листи, зупинялася біля старого одягу з відчуттям невимовної порожнечі. Немов мала дитина (а нею ще недавно я була), я залізла до комори, зазирнула крізь віконце і побачила по той бік шиферних дахів нескінченний ланцюг пагорбів, де колись любила ходити на прогулянки.
Вчора у мене знову боліло горло, і день я провела в ліжку, обіклавшись своїми книгами (думала, що привезу тобі Колетт, а саме «Le ble en herbe». Я думала про тебе, Радко, але тобі не писала, бо все мені було тужно і почувалася якоюсь спустошеною, порожньою і розгубленою. Чи зрозумієш це? Чи пробачиш мені?
Ось, чуєш, Алокон гавкає. Пішла відчинити йому двері у темний двір. Алокон — це наш пес, він приблудний, рудий і негарний, з шерстю на очах. Порода, яка, здається, виведена для охорони корів (він теж мене не впізнав, коли я приїхала).
А тепер — на добраніч. Залишуся тут ще на тиждень, пиши мені і скажи, що...
Все це було, немов дарунок, немов тієї миті створене для нього з нічого. Майже неправдоподібно. Але виразно чув цокання годинника на стіні і бачив її, як вона старанно пише за столом листа. Навіть сказав би, що іноді варто пережити кілька важких днів, аби отримати якусь винагороду. Але так усі кажуть лише згодом.
Узяв папір і підібгав ноги, так що книга на колінах замінила йому стіл. Почувався так, немов навколо нього зібралися всі парості життя, а він — подорожній, який сидить перед шатром серед віднайденої, лише для нього розквітлої природи. І мав враження, що його долає колишня хвороба листування. Це майже напевно хвороба, бо справжній чоловік — чоловік дії. Але він радо хворів на цю недугу. Особливо коли писав до неї. Коли повернувся з Німеччини, то був увесь захоплений переродженням світу, немов апостол. Вірив, що всі люди зберуться і полюбовно вирішать, як облаштувати майбутнє, щоб воно стало людяним і добрим. То було тоді, коли вона приходила до кімнати, а він її майже не помічав, бо був полонений спогадами. Коли ж її знайшов, то був це дотик жіночої руки, яка стирає все на користь життя. Тому, після її від’їзду і через її мовчанку, час для нього знову став непотрібним і позбавленим напрямку. Це було відчуття безмежної нікчемності шмати, котра випадає з вікна на вулицю і не знаходить ані найменшого подиху вітру, який поніс би її вздовж тротуару. До цього додалося ще й прикре розуміння того, що настане день, коли треба буде десь пустити коріння, взятися за якесь діло, а в ньому все ще жило доволі сильне відчуття безхатченка. Та й як можна відректися від Арлетти, якщо завдяки їй він відроджується до життя? А як їй брехати про віру в майбутнє, коли він марно шукає в собі його бачення? Вона ж варта м’якої, але тривалої прив’язаності.
Не зважаючи ні на що, людина може твердо відчувати, що не дурить, коли каже, що кохає, як оце він тепер. І майже точно знав, що вона в тому листі не знайде того, на що сподівається; знав також, що хотів би, аби вона в ньому відчула того, хто без упину думає про її долоні, які вміють так неймовірно пестити. Хотів би, щоб потім, коли прочитає його листа, пішла відчиняти шафки і знову знайшла в них відчуття домашнього затишку, який тримається речей, завдяки яким ми є тими, ким ми є. І мав враження, що бачить, як срібляться на сонці шиферні дахи, але опріч їхнього сяйва найсильніше іскряться її очі у віконечку стодоли.
— Вдоволений?
І хоча його французька ще кульгала, цього майже ніхто не помічав, тож Нікос не соромився. Він завжди говорив умиротворено, а тому видавався старшим. Двадцять вісім років. Через міцну і трохи повняву поставу був схожий на серйозного і стриманого лікаря. Хода його була твердою.
— Минулими днями тебе не було, — сказав він і легенько кивнув головою; його чорне волосся було густим і жорстким, у дрібнесеньких кучерях. — Кохання?
Нікос надув губи, потім похитав головою:
— Не варто, — сказав. — Жінка може бути лише добрим товаришем.
— Це трохи схематично.
Але саме той простий і водночас прямолінійний спосіб, у який він висловлював своє переконання, був привабливим у своїй наївній засліпленості.
Вони рушили до лісу за корпусом і поволі підіймалися дорогою поміж диких каштанів; праворуч між деревами стояла двоповерхова хатина із зеленою загорожею навколо і брамою посередині.
— Йдеться не про обожнювання жіночої істоти, а про визнання її особливості. Жінка може бути добрим товаришем, як ти кажеш, навіть треба, щоб вона була і добрим товаришем. Але який сенс мало б життя без кохання?
— Кохання є тяжінням двох тіл.
— Справді, без тіла теж немає справжнього кохання. Але жіноче тіло, незважаючи на всі незбагненні чари, саме по собі є для чоловіка таємницею і водночас доповненням до його власної життєвої таємниці.
— Це лише мотлох, що затуманює погляд і відволікає розум від вирішення важливих питань.
Щось непохитне було в його словах, і в його серйозній поведінці ще більше, ніж у його словах. Щось вражаюче для цієї полуденної осяйності, котра обрамляла крони каштанів і сповнювала повітря золотим відблиском.
— Ми не розуміємо один одного, Нікосе. Звільнена, вільна жінка справді буде швидше товаришкою. І в коханні теж. Але саме в цьому вся звабливість її в майбутньому. Бо її тіло залишиться жіночим. Так, вона буде для чоловіка товаришкою, та все ж таємницею; якось так, як для земної суші у всі часи було таємницею рухливе море.
— Філософія.
І видно було, що він би радо розвивав свою думку, але йому забракло французьких слів.
Вони вийшли на галявину, серед дерев виднівся другий корпус: мов житловий будинок, який архітектор звів на замовлення любителів природи. Поволі почали повертатися.
— Так, філософія, — повторив Нікос. — Коли подумаєш, що в грецьких горах наша молодь воює. І подумаєш, що в інших місцях війна закінчилася, а в нас дівчата гинуть нарівні з бійцями.