— Серйозні проблеми. — Її рука, немов слухаючись особливого наказу, мимохіть наблизилася до його руки і сперлася на неї. — А, той грек у твоєму корпусі?
— Чудовий хлопець.
— Якось я бачила його у фойє другого корпусу. У нього густі чорні брови і серйозне обличчя. Він мені видався непохитним, але не злостивим.
— Він і є непохитним. Природна сила, яка не знає ні доброти, ні злостивості.
— Він теж повернувся з табору?
— Так. І зрозуміло, що для нього кохання — дурні забави, коли на його батьківщині ще точаться бої.
— Чоловік дії має бути сам, — сказала вона.
Він засунув свою руку глибше під її лікоть, щоб не випустити руки, яка тримала його.
— Думаю, той закон особливо важить для нас, — сказав він. — Мусимо знову спробувати повернутися до живих людей. Смерть є найбільшою самотністю.
Кілька хвилин мовчав.
— Ти неправильно зрозуміла, коли писала, що, може, я вже зараз знаю, що ти мені за якийсь час не будеш потрібна. Я нічого наперед не знаю ні про тебе, ні про себе. Те, що тепер, це — справжнє. Але мені ще не зрозуміло, в чому поверненець може знайти мету свого існування. Що для нього, приміром, має означати навчання, робота, на якій розтлумачуватиме латинські, італійські чи словенські неправильні дієслова в той час, коли йому здається, що повинен усім людям пояснити, що неправильного сталося в людському світі.
Світло потроху блякло, і виноградні лози тихо розпинали свої мережі у легкому, ще сірому мороці.
— Інвалід, хтось скаже. Але інваліду зазвичай бракує якогось органа чи кінцівки, перед нами ж, навпаки, відкриті всі можливості. І ми їх усі використовуватимемо, бо життя для нас — немов нескінченна свобода; ми лишень не знаємо, що з нею робити.
— Ви надто багато бачили як для людський очей.
Здавалося, ніби морок своїм спокоєм пом’якшує всі твердоти і розв’язує всі вузли. У нього ж було враження, що вона — дівча, яке ще не давало йому своїх вуст.
— У листі ти кажеш, що я начебто вже тепер знаю, що моє кохання закінчиться. Ні. Бо перед весняним лугом людина думає лише про свіжі соки, про зелену вологу. І вона аж ніяк не може говорити про кінець. При вигляді весняної трави людині в думках хочеться рости разом з нею і в ній. Випасатися на ній...
На мить він замовк.
— Отже, ти можеш уявити, яку цінність для мене має думка про тебе.
Вона мовчала, а її обличчя повернулося, і верхня частина тіла теж легко обернулася.
— Коли ти далеко, я не смію прикликати твою близькість, бо мені здається, що я її втрачу, якщо буду її прагнути, — сказав він.
Уздовж шляху голосніше озвалися цвіркуни.
— Але сьогодні, всупереч цій обережності, все розгубилося, — додав.
— Розгубилося? — Її голос був стурбований, немов тільки тепер починала бути присутньою.
— По приїзді ти була, немов чужа. Немов не було листів і взагалі нічого між нами.
— Справді? — Але тепер в її голосі чулися м’якість і стурбованість. — Ти так відчував?
— І ще досі відчуваю.
— Не кажи цього, — і обернулася повністю. — Не кажи цього.
І опинилася раптом коло нього, немов морська хвиля, що спочатку торкнеться скелі, а потім розділиться і своєю м’якою і пружною масою обійме її зусібіч. Одночасна близькість, спільний дотик двох розділених і розкраяних хвиль. І було це відлунням його побоювання, що переселилося в неї, вона б хотіла стерти це почуття з нього, стерти його й у минулому, за весь час прогулянки. І це повторив вигин її тіла, яке легенько притулилося до нього; так бджола спочатку лише торкається пилку, а потім з ледь тамованою і легкою насолодою віддає своє тільце квітковій чашечці. Але остаточна правда була в її по-дитячому припухлих вустах і їхній родючій волозі. Переходу немає, подумав він, занурюючись у той сік; переходу немає, але саме ця дитинність, що супроводжувала реальний жіночий світ, була зеленою галявиною, яка повністю належала йому. Соковита і м’яка, і її коріння вже проростає в ньому. Його рука по-іншому обійняла її, щоб бережно втримати пульсування її весни. Бо все починається зараз. Цієї миті. Але поволі, обережно, розважливо.
І всміхнувся до її дрібних поцілунків, що осипали йому шию.
Попід дорогою був трав’янистий світ із деревами, і вони спускалися схилом крізь темряву; цвіркуни під ними дбайливо розмотували нитки тиші.
— Місяць ще не набрався достатньо сил, щоб світити, — сказала вона.
— Тільки показав свій перший кінчик. — Він цього не знав, але сказав точно.
Дерева напружено вдивлялися навколо, і цвіркуни висвердлювали у темряві дрібні щілини, щоб крізь них спостерігати за ними обома. Природа була з ним, на його боці, але водночас він відчував свою відповідальність перед нею за гармонію кохання. Як у природі, нехай усе буде рівномірно і справедливо. Як у природі все однаково росте, всюди однаковий сік у пагонах коренів. Може, цей сік срібний, може, прозорий, але його снага — всюди водночас і в кожній рослині зокрема. І здавалося, немов, крім цвіркунів, озвалося ще й дихання напруженого вечірнього моря біля молу перед його домівкою. І він легко обійняв її і бережно погладив долонями її спину, немов гладив саме життя. Його долоня легко і водночас міцно тримала її підборіддя, його поцілунок знову втопився в п’янкій дійсності. Може, це занадто гарячково, на мить подумав він, але розумів, що ніч дає мовчазну згоду. Вони тепер удвох, і вони господарі: її темряви, її зірок, її рослин. І коли поклав її в обійми трави, цвіркуни спочатку розширили і віддалили свої співочі кола, а потім знову наблизили і звузили. Де б він не був на землі, — під деревами і зоряним небом, все ж було б краще, якби поблизу було море, що заповнює самотність. Наступної миті він уже торкнувся її обличчя в траві. Гладенького і розпашілого під його долонями, які шукали її очей, зупинилися там і спускалися щоками донизу. На вустах їх затримала вузька мережа її дрібних поцілунків; але лише на мить, бо пальці спустилися вздовж двох ліній на її шиї; пучки його пальців немов ледь торкалися її. І ще за мить зупинилися на мілкій ямці, а потім оминули її, немов рука обходить по колу і гладить конус. Обходить по колу і гладить. Потім відпочиває на ньому. Потім мов на тісті, яке виросло. Пухке і пружне. І пальці легкі і пружні. Пальці і вся рука. Вона ж немов уже синя від своєї вітрівки. Синя і неспокійна, мов море під поцілунками, які плавають на ній і поспішають за нею. Поцілунки й долоні, стиснені біля джерела на землі. Двох джерел. Вуста, що втамовують спрагу, блаженство її потамування. Поперемінно, з двох джерел, які ніколи не всохнуть. Але легко, поволі, обережно, щоб Земля оберталася навколо Сонця і повернулася через сто років. Мов вуста на персах вічної землі. І цвіркуни крутять свої коліщатка і підіймають із глибоких колодязів посудини з непересихаючим соком. Сік безсмертя. І його неспокій вже не може стримано, обачно опиратися її тілу, а поспішає до нього, бере його в темряві, тримає в своїх долонях. Але наступної миті риба знову оживає і вислизає палубою. Пручається і все ж залишається, а він відчуває траву, що треться під його руками. І тоді йому раптом здається, що десь замкнеться щілина смерті. Але міцно стискає повіки, його руки ще цупкіше хапаються за життя. Відчуває між розчепіреними пальцями траву і землю, але тепер у п’янкому, але ясному пориві притискає землю до себе і зливає себе з нею. Бо її тіло тепер — усе суще. Одне ціле з рослинами ночі. Її тонкі ноги — стеблини кохання. І її руки. Її дитячі руки. Її стегна в його руках. Потім знову здригання впійманої риби. Швидко подолане здригання. Здригання в пастці. Тиша зусібіч зливається в єдиний сенс. Єдиний сенс має земля для людини, в останню мить подумав він.
Було чути ліниве, сонне сюрчання цвіркунів. Схилив голову до її плеча, але це був не так рух ніжності, як удячність моряка вітрильникові, який приніс йому перемогу на регаті.
її долоня пройшлася його обличчям.
— Про що ти думаєш?
— Що добре було б втратити тебе.
— Уже?
— Втратити і знову віднайти. — Його руки обіймали її тіло. Чудернацькою була ця думка — втратити її, — він і сам не знав, звідки вона взялася.