Ось так би мали жити на узбережжі ми, ті, хто живуть коло моря, думав собі. Але треба було б перед цим досягнути певної безтурботності, яка для цього потрібна. Може, тепер, після звільнення. Вони з Арлеттою почали будувати свій новий світ; от лише шкода, що вони не коло моря. І коли читав про Філіппа, здалося йому, що читає про себе: «Він лежав на тому брунатному березі та почувався стародавнім і диким Філом, людиною без нічого, але одвічно багатою, бо мав жінку...» Мав би виписати половину книги або вивчити її напам’ять.
Доросла людина повинна заучувати напам’ять більше, ніж дитина, особливо це стосується того, хто повинен стерти зі спогадів моторошні картини, сказав він собі. Безупинно замінювати їх гарними, щоб врешті в повсякденні залишилися лише гарні. Щось таке сонячне було в картинах світловолосого поляка в другому корпусі. Він випадково зайшов до його кімнати, коли шукав знайомого. Дуже високий був отой другий корпус, а польський юнак мав кімнату нагорі. Ліс був унизу, мов у яру. На стіні юнак розвісив чотирикутники з товстого картону. На картині кімнатні двері, що відчиняються на терасу. Все залито сонцем, затоплене світлом. Садова лава складена з жовтих променів світла, навколо — густа зелень. А його вуста завжди всміхалися. Він зовсім не був схожий на поляків, яких доводилося зустрічати раніше, особливо якщо взяти до уваги, що німці спалили його батька й матір, і він не повернеться додому, а переселиться до Америки, звідки йому дядько пересилає гроші на фарби. Отже, можна написати сонячну книгу і намалювати сонячну картину навіть тоді, коли людина не знає сонця, ще не має його в собі, а лише прагне до нього. Може, людина повинна якось викреслити минуле або жити, немов його викреслила? Жити, як ті, на яких би хотів бути схожим, і таким чином і справді починав бути схожим на них.
Сонце наближалося до полудня. Тенти нагрівалися, і повітря було хіба трішки м’якшим, ніж у серпні. На полях на рівнині ще нічого не змінилося. Він був сам, бо то була година, коли хворі, очікуючи на обід, розходяться по всьому корпусу і подвір’ю. Розмовляють у кімнатах, грають у більярд у фойє чи пишуть листи. Деякі вже починають спускатися сходами в напрямку їдальні. Підібгавши ноги, він міг подумки опинитися на сонячній гальці в крішському портику і серед девінських скель. Там, під сосновим лісом, під стрімкою скелею, є маленька затока, немов кімнатка, витесана в скелі. Потаємна стежка веде до тієї полоненої синяви, оточеної вузькою плескатою скелею. Все там є: скелі, море, сосни і села над морем. І вже наступної миті він був з Арлеттою коло скель із потрісканого вапняку, які знизу поросли морським мохом; м’який і густий зелений плюш. Арлетта коло моря, і він коло неї потай на розпеченій гальці засипає теплим піском картини смерті.
Двері в кінці тераси розчахнулися, і він подумки обурився, що хтось йому заважає.
— Ти тут, — сказала вона.
— Ти немов привид, — відповів він. Хотілося підвестися, але відчуття неочікуваної сатисфакції приємно скувало йому ноги.
— Чому?
— Бо тієї миті я саме думав про тебе. З моїх думок ти вийшла на терасу.
— Немов та грецька богиня, яка вийшла з голови Зевса. — І трохи наморщила брови; але ті зморщечки були лише знаменням, яке запустила швидка, далека думка. — Хто ж вона була?
Знизав плечима.
— Бог його знає.
Поклала руки на перила. Її спідниця вільно гойдалася при кожному русі тіла. І здалося йому, що мусить ним заволодіти. Може, це властивість маленьких і струнких жіночих тіл — скидатися на дитячі тіла, а після мимовільного поруху почуття чи під час нього повертатися до безкінечної гри, подумав він і встав. Сперся на перила і тримав книгу в руці.
— Блискуче пише Колетт, правда? — сказала вона.
— Для мене така чиста земна пристрасть тепер мов ліки, — сказав він. — Все прозоре, мов кришталь, а разом, у глибині, сконцентроване і цілісне.
Зупинився і всміхнувся.
— Знов мене причарувало видіння, що я десь на березі, вдома, з тобою на піску.
Вони спиралися на перила, напіввицвіле широке полотно заслоняло їх від сонця, що освітлювало лише їхні ступні.
— Колись, — почав він і помовчав, немов уважніше придивлявся до картини в спогадах. — Колись я був зранку на молі, який виходить у море перед головною площею міста. У перші дообідні години він майже завжди був безлюдним. Це було восени, з широкої затоки дув срібний вітер, що пах літом, хоча ознак літа вже не було. Дихання того вітру лоскотало шкіру і здавалося якимось знаменням усього недосяжного. Але того ранку на одному з кам’яних стовпів, до яких прив’язують товсті канати трансокеанічних пароплавів, сиділа дівчинка. Маленька була, її ступні не діставали до землі, хоча вона вже не була дитиною. Спину повернула до моря і дивилася на нього якось скоса. Може, воно її взагалі не цікавило. Ноги акуратно трималися разом на овальній кам’яній поверхні, вітер грався її спідничкою. Його пориви роздмухували спідничку, мов прапор, і тонка тканина пританцьовувала на її розкритих стегнах. Вони були рожеві і гладенькі, дитячі, я б сказав. Та все ж не були дитячими. І вона виглядала, як дитина, бо їй було байдуже, що нав’язливий вітер так оголює її ноги. Але все ж вона не була дитиною. Це відчувалося в її відсутньому погляді.
Зупинився.
— Що я хотів сказати? Я знайшов би привід підійти до неї, але, можливо, все б зіпсував. Пройти мимо, як зробив я, знову ж таки не мало сенсу. Атож, саме це я хотів сказати. Того ранку я ніби побачив символ нашого життя. В ній самій. У собі, в ставленні до неї. Що я знаю. Але завжди, коли у спогадах зринає ця дівчинка на вітрі, мене охоплює відчуття, що я запізнився щось зробити.
— І сьогодні в тебе знову було таке відчуття?
Обійняв її рукою за плечі, немов просив про товариську допомогу при своїй сповіді.
— Коли ти нахилилася до перил, і твоя спідниця гойдалася в такт твоєму вихилянню, я замінив цю дівчину на молі тобою.
— Не смієш так казати. Я лише звичайна, пересічна дівчина.
Раптом на першому поверсі глухо задзвонив дзвоник.
— І цей надтріснутий, як і наш! — У її горлі грайливо забриніло. Коли випросталася, він руками відгорнув їй волосся. Вона ж повернула йому поцілунок, але ще тієї ж миті її руки запручалися.
Вона взяла його за руку і пішла до виходу.
— Взагалі-то я прийшла сказати тобі, що сьогодні ввечері я чергую.
Йшла поперед нього.
— Забула тобі сказати, — кинула вона байдужкувато та незалежно.
Йде, ніби знову вільна і щаслива, і це до завтрашнього вечора, подумав собі.
Мовчав, і здалося йому, що насправді не знає, ні яке його становище, ні чому хвилюється.
— Після обіду я піду на той селянський хутір.
— Який?
— Я ж тобі розповідала. По масло для малого Ріве. Він такий слабкий, бідолаха.
— Який великий той «малий» Ріве!
— Ти злий, коли так говориш.
— А якби я пішов з тобою на той хутір?
— Не зможеш. До третьої не дійдеш навіть в один бік, — рішуче сказала вона, немов його пропозиція взагалі не підлягала розгляду.
Коло дверей вона відпустила його руку.
Внизу чути було шум і голоси тих, що підіймалися сходами чи спускалися до їдальні.
Вона прислухалася до голосів.
— Я піду боковими сходами, — сказала немов у відповідь на нечутну пораду. — До побачення.
І відсунула стулку розсувних дверей.
XXVIII
Так, тепер йому відомий той безжалісний неспокій, що його може викликати кожне слово, кожен рух, який потребує чимало доказів для заспокоєння. Звісно, це було її особливістю — бути самою по собі. Але все це постало в іншому світлі, коли вона не захотіла, щоб він її супроводжував у мандрівці по масло, якого ще не можна було знайти в магазинах. Не хотіла його взяти з собою. І це після того, як її відвідини створили таку особливу атмосферу. Кожен на його місці сподівався б тієї миті на вигук радощів з можливості спільної післяобідньої прогулянки дорогою крізь ліс. Вона ж навпаки: до побачення, до побачення. І байдуже їй, що вони так холодно розійшлися. Вона взагалі не відчула різкості того прощання.