Якось увечері ці хлопці аж надто розбешкетувалися і почали їздити задом наперед по центральній площі на чиїйсь позиченій напіврозваленій автомашині, вчинили опір старезному судовому посильному містеру Коннеру, який спробував був їх зупинити, і замкнули його у флігелі за будинком суду. Все місто вирішило, що час вжити заходів; містер Коннер повідомив, що впізнав кожного з хлопців і що він твердо налаштований домогтися для них покарання, отже вся ватага постала перед суддею у справах заповітів за звинуваченням у непристойній поведінці, у порушенні спокою, в образах словами і дією, а також у вживанні лайливих і богохульних слів у присутності жінок. Суддя спитав у містера Коннера, чому той включив оте останнє звинувачення; містер Коннер пояснив, що вони лихословили достатньо голосно, щоб їх могла почути кожна леді у Мейкомі. Суддя прийняв рішення послати порушників до ремісничого училища штату, куди подеколи відряджали хлопців бодай для того, щоб забезпечити їм харчування й відносно пристойне житло: училище аж ніяк не в’язниця, і жодного безчестя у тому не було. Містер Редлі мав щодо цього іншу думку. Якщо суддя звільнить Артура, містер Редлі сам припильнує, щоб Артур більше нікому не завдавав турбот. Знаючи, що слово містера Редлі — золото, суддя радо погодився.
Всі інші хлопці пішли до училища й отримали найкращу середню освіту, яку тільки міг дати штат; один з них потім навіть закінчив інженерний факультет в Оберні. Двері будинку Редлі більше не прочинялися ні в будні, ні в свята, а сина містера Редлі ніхто не бачив наступні п’ятнадцять років.
А там прийшов день, який Джемі нібито пам’ятав: Примару Редлі побачили і почули декілька людей, хоча й не сам Джемі. Брат казав, що Атикус головно відмовчувався, коли Джемі розпитував його про сім’ю Редлі: варто було тільки спитати, як Атикус одразу ж пропонував йому займатися власними справами і не лізти в чуже приватне життя, бо Редлі мають на нього право; але після того випадку, як розказував Джемі, Атикус тільки хитав головою і мугикав щось невиразне.
Отже, майже всі відомості Джемі отримав від нашої сусідки міс Стефані Крофорд, головної пліткарки нашої околиці, яка твердила, що знає все достеменно. За словами міс Стефані, Примара сидів у вітальні й вирізав картинки з газети «Мейком триб’юн», щоб уклеїти їх потім у свій альбом. До кімнати увійшов його батько. Коли містер Редлі проходив повз Примару, той устромив ножиці батькові у стегно, витяг їх, витер об штани і заходився вирізати далі.
Місіс Редлі вискочила на вулицю, репетуючи, що Артур їх усіх повбиває, та коли прибув шериф, Артур сидів собі у вітальні й різав газету. Він мав тоді тридцять три роки.
Міс Стефані розказувала, як старий містер Редлі заявив, що жоден з Редлі не піде до божевільні, коли йому запропонували здати Примару на певний час у Тускалузу, бо це могло б йому піти на користь. Примара не божевільний, просто іноді у нього здають нерви. На пропозицію потримати Примару під замком містер Редлі погодився, але наполягав, щоб проти нього не висували жодних звинувачень: Артур не злочинець. Шериф не наважився посадити Артура у в’язницю разом з неграми, тому його замкнули у підвалі суду.
Перехід Примари з підвалу назад додому не залишився у пам’яті Джемі. Міс Стефані Крофорд казала, нібито деякі члени міської ради запевняли містера Редлі, що коли він не забере Примару, той помре у підвалі від вологої плісняви. Крім того, Примару не можна довічно утримувати за кошт округу.
Ніхто не знав, як саме зумів містер Редлі залякати сина, щоб той ніколи не з’являвся на людях, але Джемі припускав, що містер Редлі прикував його ланцюгом до ліжка і так і тримає. Але Атикус сказав: ні, справа не в тому, існують інші способи перетворити людину на привида.
Вже на моїй пам’яті місіс Редлі іноді прочиняла парадні двері, підходила до краю веранди і поливала свої канни. І щодня ми з Джемі спостерігали, як містер Редлі іде до міста і повертається назад. Він був худий і жилавий, з безбарвними очима — настільки безбарвними, що вони не відбивали світла. Вилиці мав гострі, рот широкий, з тонкою верхньою губою і товстою нижньою. Міс Стефані Крофорд казала, ніби він такий богочестивий, що знає тільки один закон — слово Боже, і ми в це вірили, бо містер Редлі був прямий і твердий, як шомпол.
Він ніколи не розмовляв з нами. Коли він проходив повз нас, ми втуплювалися у землю і казали «Доброго дня, сер», а він у відповідь тільки кашляв. Старший син містера Редлі жив у Пенсаколі; він приїжджав сюди на Різдво і був один з тих небагатьох людей, які у нас на очах заходили до Садиби або виходили звідти. Відтоді як містер Редлі забрав Артура додому, будинок, як казали люди, помер.
Але прийшов день, коли Атикус застеріг, що відлупцює нас, якщо ми зчинимо гармидер у дворі, й передоручив це Келпурнії на час його відсутності, якщо тільки вона почує від нас бодай звук. Містер Редлі помирав.
Він не квапився. Вулицю на підході до Садиби Редлі перекрили дерев’яними загородами, тротуар вистелили соломою і весь транспорт пустили в об’їзд. Лікар Рейнольдс, коли його викликали, ставив свою машину біля нашого будинку і йшов пішки до Садиби Редлі. Ми з Джемі ходили по подвір’ю навшпиньках. Нарешті загороди прибрали, і ми зі свого ґанку спостерігали, як містер Редлі вирушав повз наш будинок у свою останню подорож.
— Ото виносять найпідлішого чоловіка, якому Бог дарував життя,— пробурмотіла Келпурнія і замислено плюнула на землю. Ми так на неї і вирячилися: Келпурнія нечасто дозволяла собі обговорювати білих.
Усі сусіди вважали, що по смерті містера Редлі Примара почне виходити на люди, проте сталося зовсім інше: старший брат Примари повернувся з Пенсаколи і посів місце містера Редлі. Єдиною відмінністю між ним і батьком був вік. Джемі казав, що містер Нейтен Редлі також «купує бавовну». Проте містер Нейтен відповідав на наші вітання, а іноді ми бачили, як він повертається з середмістя з журналом у руках.
Що більше ми розповідали Діллу про Редлі, то більше йому кортіло все дізнатися, то довше він стояв, обнімаючи стовп на розі, то більше питань у нього виникало.
— Цікаво, що він там робить,— бурмотів він.— Схоже, ось-ось просуне голову в двері.
Джемі відказував:
— Він і правда виходить, але поночі, коли темно, хоч в око стрель. Міс Стефані Крофорд розповідала, що вона якось прокинулася серед ночі, а він на неї дивиться крізь вікно... а голова у нього — просто череп, і все дивиться, дивиться. Невже ти ніколи не прокидався серед ночі й не чув його, Ділле? Він ходить отак,— Джемі зачовгав по гравію.— Чому, по-твоєму, міс Рейчел так надійно замикається на ніч? Я часто уранці бачив його сліди, а одного вечора почув, як він шкребеться з чорного ходу, та коли підійшов Атикус, його вже не було.
— Цікаво, який він на вигляд,— сказав Ділл.
Джемі намалював дуже вірогідний портрет Примари: велетенського зросту, судячи зі слідів; основний харч — живі білочки й коти, яких він спроможеться упіймати, тому руки в нього завжди закривавлені: хто ж не знає, що коли поїдаєш тварин живцем, кров ніколи не відмивається. А ще через усе обличчя в нього зазублений шрам; зуби, принаймні ті, що ще залишилися, жовті та гнилі; очі вирячені, а з рота цебенить слина.
— Може, спробуємо його виманити? — сказав Ділл.— Так хочеться подивитися, який він.
Джемі зауважив: якщо Ділл шукає смерті, то досить просто підійти і постукати до них у парадні двері.
Наш перший набіг відбувся тільки тому, що Ділл заставився на книжку «Сірий привид» проти двох випусків «Тома Свіфта»: Джемі не підійде до воріт Садиби Редлі. Ніколи в житті Джемі не відхиляв викликів.