Келпурнія виштовхнула мене крізь поворотні двері назад до їдальні добрячим штурханом. Я забрала свою тарілку і доїла обід на кухні, втішена бодай тим, що уникла приниження знову бачити їх усіх. Я пригрозила, щоб Келпурнія начувалася, я з нею розквитаюся: найближчими днями, тільки-но вона відвернеться, я піду і втоплюся у Чорториї Баркера, тоді вона знатиме. А ще я через неї сьогодні вже потрапила у халепу: це вона навчила мене писати, і тому то її провина.
— Годі скиглити,— відрубала Келпурнія.
Джемі з Волтером повернулися до школи раніше за мене, а я залишилася, щоб наскаржитися Атикусу на всі злочинства Келпурнії,— задля цього варто було промчати повз Садибу Редлі самій.
— Вона любить Джемі більше за мене,— сказала я наостанок і запропонувала Атикусу негайно її позбутися.
— А тобі не здається, що Джемі завдає їй наполовину менше клопоту? — в голосі Атикуса забринів метал.— Я не збираюся позбуватися її ні зараз, ні будь-коли. Ми б і дня не прожили без Кел, це тобі не спадало на думку? Добре подумай, скільки Кел для нас робить, і будь люб’язна з нею рахуватися, чуєш?
Я повернулася до школи, плекаючи ненависть до Келпурнії, аж поки раптовий зойк не перервав мої обрізи. Підвівши очі, я побачила, що міс Керолайн стоїть посередині класу з заціпенілим від жаху обличчям. Вочевидь, вона знову була готова до звитяг у своїй професії.
— Воно живе! — заволала міс Керолайн.
Уся чоловіча частина класу кинулася їй на допомогу. Господи, подумала я, мишки злякалася. Коротулька Чак Литл, який славився безмежною терплячістю до усього живого, спитав:
— Куди вона побігла, міс Керолайн? Швидше кажіть, куди вона побігла! А ти,— звернувся він до хлопця, що стояв за ним,— біжи зачини двері, й ми її упіймаємо. Ну ж бо, мем, куди вона побігла?
Міс Керолайн вказувала тремтячим пальцем не на підлогу, не на парту, а на незнайомого мені нечупару. Коротулька Чак скривився і м’яко спитав:
— Ви про цього, мем? Звісно, він живий. Він вас чимось налякав?
Міс Керолайн у відчаї відповіла:
— Я проходила повз нього, а вона як виповзе з його волосся... просто отак узяла й виповзла з його волосся...
Коротулька Чак широко усміхнувся.
— Не варто боятися вошок, мем. Хіба ви їх раніше ніколи не бачили? Та не бійтеся, ідіть до свого столу і повчіть нас іще трошки.
Коротулька Чак Литл також належав до того прошарку, який не знає, коли й чим обідатиме наступного разу, але він був природжений джентльмен. Підтримуючи міс Керолайн під лікоть, він підвів її до столу.
— А тепер заспокойтеся, мем,— сказав він.— Немає чого боятися вошок. Я зараз принесу вам холодної водички.
Хазяїн вошки не виявив ані тіні цікавості до того фурору, який спричинив. Він помацав голову, знайшов свою гостю і роздушив її двома пальцями.
Міс Керолайн спостерігала за цим процесом із зачудованим жахом. Коротулька Чак приніс води у паперовому стаканчику, й вона з вдячністю її випила. Нарешті до неї повернувся голос.
— Як тебе звати, дитинко? — лагідно спитала вона.
— Кого, мене? — заморгав хлопець.
Міс Керолайн кивнула.
— Барис Юел.
Міс Керолайн перевірила класний журнал.
— Тут є один Юел, але імені не зазначено... Будь ласка, скажи, як пишеться твоє ім’я.
— Звідки я знаю як. Вдома мене просто кличуть Барис.
— Гаразд, Барисе, думаю, краще відпустити тебе сьогодні з уроків. Тобі треба піти додому і помити голову.
Вона витягла з шухляди свого столу товстелезний том, погортала сторінки і щось прочитала.
— Гарний домашній засіб від... Барисе, я хочу, щоб ти пішов додому і помив голову дігтярним милом. А потому оброби всю голову гасом.
— Це ще для чого, місіс?
— Щоб позбутися цих... вошок. Розумієш, Барисе, інші діти можуть їх підхопити, а ти ж не хотів би того, правда?
Хлопець підвівся. Таких брудних, як він, я за все своє життя не бачила. Шия в нього була темно-сіра, руки в ципках, чорні нігті згризені аж до крові. Він зиркав на міс Керолайн з єдиного відносно відмитого місця на своєму обличчі — завбільшки з кулак. Раніше його ніхто не помітив, можливо, тому, що ми з міс Керолайн потішали весь клас цілий ранок.
— А ще, Барисе,— додала міс Керолайн,— будь ласка, помийся у ванні, перш ніж приходити завтра до школи.
Хлопець нахабно розреготався.
— Не думайте тільки, що це ви мене виганяєте звідси, місіс. Я сам збирався піти — своє на цей рік я вже відбув.
Міс Керолайн розгубилася.
— Що ти маєш на увазі?
Хлопець не відповів. Він лише презирливо чмихнув.
Відповів їй один з ветеранів першого класу:
— Він з Юелів, мем.
Тут я собі поцікавилася, чи це пояснення пройде так само невдало, як і моя спроба. Проте міс Керолайн ніби намагалася зрозуміти.
— Бачте, цих Юелів повна школа. Вони приходять у перший день занять, а потім зникають. Інспекторка з прогулів примушує їх з’явитися, погрожуючи викликати шерифа, але вже не намагається утримати їх на заняттях. Вона гадає, що виконала закон, бо внесла їхні імена до списку і загнала до школи у перший день. А ви потім відмічатимете їх цілий рік як відсутніх...
— А їхні батьки? — запитала міс Керолайн зі щирою турботою.
— Матері в них немає,— була відповідь,— а з батьком ніхто не хоче зв’язуватися.
Барису Юелу ця оповідь полестила, і він охоче повідав:
— Я вже третій рік прихожу до першого класу. Якщо пощастить цього року, то мене переведуть до другого...
Міс Керолайн сказала:
— Будь ласка, сідай на місце, Барисе,— і тільки вона це промовила, я миттю зрозуміла, що вона допустилася серйозної помилки. Поблажливість хлопця перетворилася на злобу.
— А от спробуйте-но мене примусити, місіс.
Тут підвівся Коротулька Чак Литл.
— Та хай йому грець, мем,— сказав він,— він підлий, справді підлий. З нього станеться вчинити колотнечу, а в нас тут є зовсім маленькі.
Сам Чак був мало не найнижчий у класі, та коли Барис Юел обернувся до нього, він швидко запхнув праву руку в кишеню і попередив:
— Стережися, Барисе. Бо ти в мене мигцем копита відкинеш. Чалапай собі до хати.
Схоже було, що Барис злякався хлопчини вдвічі меншого за себе, і міс Керолайн скористалася з його нерішучості:
— Іди додому, Барисе. В іншому разі я викличу директора. Мені доведеться так чи так написати доповідну.
Хлопчина, чмихнувши, поплентався до дверей.
Відійшовши на безпечну відстань, він озирнувся і крикнув:
— Доповідай і йди під три чорти! Буде якась шмарката хвойда-вчителька мені тут наказувати! Це не ти мене виганяєш, ясно? Затям собі, тітко,— не ти мене вигнала, я сам пішов!
Він постояв трохи, переконався, що вона розплакалася, і посунув зі школи.
Ми всі скупчилися біля її столу і наперебій заходилися втішати її, як могли. Він просто паскудний... так не чесно... нема чого таких і вчити... це не по-мейкомському, міс Керолайн, їй-богу... не переймайтеся, мем. Міс Керолайн, може, ви нам ще почитаєте? Ота історія з кицьками, що ви читали вранці, ну просто шик...
Міс Керолайн усміхнулася, витерла сльози, сказала «дякую, мої хороші», звеліла сісти по місцях, розгорнула книжку і спантеличила наш перший клас нескінченною історією про жабу, яка жила у передпокої.
Коли я проминала Садибу Редлі вчетверте того дня — двічі чвалом,— мій смуток міг би посперечатися з похмурістю цього дому. Якщо і решта навчального року проходитиме з такими переживаннями, як у перший день, воно, може, було б і непогано, але перспектива утримуватися від читання й письма цілі дев’ять місяців навіювала думки про втечу.
Ближче до вечора мої плани щодо мандрів були готові; коли ми з Джемі мчали наввипередки зустрічати Атикуса з роботи, я не дуже рвалася його обігнати. Ми мали звичку бігати назустріч Атикусу, щойно він виходив з-за рогу біля пошти. Атикус, схоже, забув, що був мною невдоволений за обідом, і засипав мене питаннями про школу. Я відповідала лаконічно, і він не наполягав.