— Мертвий, мертвий,— запевнив містер Тейт.— Жодних сумнівів. Тепер він уже не заподіє лиха вашим дітям.
— Я не про це,— Атикус говорив як уві сні. Тепер стало видно, що він уже старий,— це була єдина ознака його внутрішнього розбрату: лінія підборіддя втратила свою чіткість, на шиї проступили зморшки, і сивина на скронях помічалася більше, ніж чорно-смоляне волосся.
— Чи не перейти нам до вітальні? — нарешті спромоглася тітка Александра.
— З вашого дозволу,— сказав містер Тейт,— я б ліпше залишився тут, якщо це не зашкодить Джемі. Я хочу роздивитися, які у нього травми, а Скаут... розповість нам, що і як там було.
— Тоді дозвольте мені піти,— попросила тітка.— Я тут зайва. Буду в себе в кімнаті, якщо знадоблюся, Атикусе,— тітка Александра пішла до дверей, потім зупинилася й обернулася.— Атикусе, я мала погане передчуття щодо сьогоднішнього вечора... Це я винна... Мені слід було...
Містер Тейт підніс руку.
— Ідіть відпочиньте, міс Александро, я розумію, який це був для вас шок. Але не треба вам перейматися,— якби ми всякчас дослухалися до своїх передчуттів, то тільки й ганялися б, як коти, за власними хвостами. Міс Скаут, можеш нам переказати, що трапилося, поки воно ще свіже у пам’яті? Як думаєш, упораєшся? Ви бачили, що він вас переслідує?
Я підійшла до Атикуса, і він мене обійняв. Я притулилася обличчям до його колін.
— Ми пішли додому. Я сказала: Джемі, я забула черевички. Тільки ми повернули, а світло вимикнули. Джемі сказав, їх можна забрати завтра...
— Скауте, підведи голову, містер Тейт тебе не чує,— попросив Атикус, і я залізла йому на коліна.
— Тоді Джемі каже: замовкни на хвилину. Я гадала, він міркує,— він завжди мене зацитькує, коли хоче подумати,— а потім він каже: щось він чує. Ми вирішили, то Сесил.
— Сесил?
— Сесил Джейкобе. Він уже нас налякав один раз сьогодні увечері, й ми подумали, то знову він. Закутався у простирадло. За найкращий костюм давали четвертак у нагороду. Не знаю, хто його виграв...
— Де ви були, коли вирішили, що то Сесил?
— Недалеко від шкільного двору. Я йому щось крикнула...
— Ти кричала? Що саме?
— «Сесил Джейкобе — мокра курка», здається. Але ми нічо’ не почули, тоді Джемі загорлав «привіт» абощо, дуже голосно, так що і мертвий прокинувся б...
— Хвилиночку, Скауте,— перебив містер Тейт.— Містере Фінч, ви їх чули?
Атикус сказав, що ні. Він слухав радіо. Тітка Александра слухала свій приймач у себе в кімнаті. Він пам’ятає, бо вона попросила його трохи приглушити звук, щоб не заважати їй.
— Я завжди надто гучно вмикаю радіо,— усміхнувся він.
— Цікаво, чи сусіди щось чули...— замислився містер Тейт.
— Сумніваюся, Геку. Більшість із них слухають радіо або рано лягають спати. Можливо, Моді Аткінсон ще не лягла, але я не певен.
— Продовжуй, Скауте,— попросив містер Тейт.
— Так от, коли Джемі закричав, ми пішли далі. Містере Тейт, я була затиснута у своєму костюмі, але тоді вже і мені стало чути. Оті кроки. Він ішов, коли ми ішли, і зупинявся, коли ми зупинялися. Джемі сказав, що бачить мене, бо місіс Креншо намастила мій костюм якоюсь світляною фарбою. Я була свининою.
— Що-що? — здивувався містер Тейт.
Атикус пояснив йому, яку я грала роль і якої форми мала костюм.
— Бачили б ви її, коли вона увійшла! Від усієї конструкції залишилася зібгана маса.
Містер Тейт потер підборіддя.
— А я ніяк зрозуміти не міг, що це на ньому за відмітини. Рукава геть усі в маленьких дірочках. І на руках два-три проколи такого самого розміру, як дірочки. Покажіть мені, будь-ласка, оту штуку, сер.
Атикус приніс рештки мого костюму. Містер Тейт покрутив його в руках і розігнув, щоб мати уявлення про його первісну форму.
— Схоже, ця штукенція врятувала їй життя,— промовив він.— Погляньте.
Він тицьнув своїм довгим пальцем. На темному дроті виднілася свіжа блискуча зазублина.
— Боб Юел не жартував,— пробурмотів містер Тейт.
— Він збожеволів,— відгукнувся Атикус.
— Не хотілося б вам перечити, містере Фінч, але він не божевільний. Просто мерзенна падлюка. Паскудний скунс, який напився для хоробрості, щоб убити дітлахів. Виступити відкрито проти вас він би не насмілився.
Атикус похитав головою.
— Не можу уявити людини, яка б...
— Містере Фінч, є люди, яких слід убивати, перш ніж привітатися. Та навіть і тоді на них шкода кулю витрачати. Юел саме з таких.
— Я вважав, що він відвів душу, коли погрожував мені. Та й узагалі я гадав, що він схоче розрахуватися зі мною особисто,— сказав Атикус.
— У нього вистачило духу дошкуляти нещасній негритянці, вистачило духу дошкулити судді Тейлору, коли він гадав, що судді немає вдома, і ви припускали, що він виступить проти вас серед білого дня? — містер Тейт зітхнув.— Гаразд, рухаємося далі. Скауте, ви почули, що він іде за вами...
— Так, сер. Коли ми опинилися під деревом...
— А як ви про це дізналися? Там же було темно — хоч в око стрель.
— Я була боса, а Джемі сказав, що земля під деревом завжди холодніша.
— Доведеться узяти його своїм заступником. Продовжуй.
— І тут мене раптом хтось як ухопить і давай м’яти мій костюм... здається, я впала на землю... чула якусь колотнечу під деревом, ніби... когось жбурнули об стовбур, такий був звук. Джемі мене знайшов і почав тягти до дороги. Хтось... містер Юел збив його з ніг. Вони там ще билися, а потім отой жахливий хруст — і Джемі як зойкне...
Я замовкла. Це ж була рука Джемі!
— Так от, Джемі зойкнув, і більше я його не чула, а потім... містер Юел хотів мене задушити до смерті... потім хтось збив його з ніг. Напевне, то Джемі підвівся. Більше я нічого не знаю...
— А далі? — гостро подивися на мене містер Тейт.
— Хтось там човгав і хрипів... і так кашляв, що мало не вмер. Я була подумала, що то Джемі, але він так не кашляє, і тоді я почала його шукати на землі. Подумала, що це Атикус прийшов нам на допомогу, але знесилився...
— І хто ж то був?
— Та от же він, містере Тейт, він сам може сказати вам, як його звати.
Промовивши ці слова, я мало не показала пальцем на чоловіка у кутку, але похапцем опустила руку, щоб Атикус не насварив мене. Показувати на людей пальцем нечемно.
Чоловік і далі тулився до стінки. Коли я увійшла до кімнати, він так і стояв, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Коли я на нього показала, він опустив руки і притиснув долоні до стіни. Руки у нього були білі-білі, хворобливо білі, ніби сонця ніколи не бачили, і вони дуже вирізнялися своєю білістю на тьмяно-кремових шпалерах у затемненій спальні Джемі.
Я перевела погляд з його рук на замазані піском штани кольору хакі; очі мої охопили всю його кощаву постать у розірваній бавовняній сорочці. Обличчя в нього було так само біле, як і руки, тільки випнуте підборіддя вкривала легка тінь щетини. Щоки у нього були худі та впалі; рот широкий; на скронях невеличкі, ледь помітні ямки, а його сірі очі були такі безбарвні, що він мені видався сліпим. Волосся на голові було якесь неживе, тонке, схоже на пушок.
Коли я вказала на нього, долоні його зсунулися, залишаючи по собі масні смужки від поту, і він запхав великі пальці за ремінь. Його якось дивно пересмикнуло, ніби він почув скрегіт металу по склу, але я не зводила з нього зачудованих очей, і напруження помалу зникло з його обличчя. Губи його розтяглися у несміливу усмішку, і тут образ нашого сусіди якось розплився, бо на очах у мене раптом виступили сльози.
— Привіт, Примаро,— сказала я.
19
— «Містере Артуре», доню,— м’яко виправив мене Атикус.— Джін-Луїзо, це містер Артур Редлі. А тебе, гадаю, він уже знає.
Якщо Атикус може спокійно представляти мене Примарі Редлі в таку хвилин... що ж, Атикус є Атикус.