У першому класі мої заняття закінчувалися на півгодини раніше, ніж у Джемі, який сидів у школі до третьої, і я мчала стрімголов повз Садибу Редлі, аж поки не зупинялася на нашому безпечному ґанку. Одного пообіддя, коли я летіла додому, щось впало мені в око, причому так різко, що я глибоко вдихнула, озирнулася і повернула назад.
На краю Садиби Редлі росли два віргінських дуби; їхнє коріння простяглося аж до провулку, і через нього дорога стала нерівною, вибоїстою. Дещо в одному з цих дерев і привернуло мою увагу.
З дупла якраз на рівні моїх очей стирчала срібляста фольга, підморгуючи мені у сонячному промінні. Я звелася навшпиньки, квапливо роззирнулася, залізла рукою в дупло і витягла дві пластинки жуйки без паперових обгорток.
Я хотіла була одразу почати жувати, але схаменулася — згадала, де я. Отож побігла додому і на нашій веранді роздивилася свою здобич. Жуйка здавалася свіжою. Я її понюхала — запах був добрий. Тоді лизнула і зачекала. Оскільки я не померла на місці, то тут-таки запхала її до рота — це була «Подвійна м’ятна».
Коли Джемі повернувся додому, він спитав, де я взяла стільки жуйки. Я сказала, що знайшла.
— Ніколи не їж того, що знаходиш, Скауте.
— Вона ж не на землі лежала, а на дереві.
Джемі щось буркнув.
— Чесне слово, на дереві. Вона стирчала з дупла отого дуба, що ближче до школи.
— Негайно виплюнь!
Я виплюнула. Все одно вже ніякого смаку не залишилося.
— Я он скільки часу жувала — і нічого, не померла, мене й не знудило навіть.
Джемі тупнув ногою.
— Хіба ти не знаєш, що навіть торкатися тих дерев не можна? Одразу помреш!
— А ти ж сам торкався їхнього будинку!
— То інша справа! Піди прополощи рота — і негайно, чуєш?
— Ще чого, тоді усякий смак пропаде.
— Якщо не прополощеш — розкажу Келпурнії!
Щоб не наражатися на сутичку з Келпурнією, я послухалася Джемі. З якоїсь причини мій перший шкільний рік спричинив великі зміни у наших стосунках: тиранство й несправедливість Келпурнії, її втручання у мої справи поступилися місцем незлобивому буркотінню і зауваженням загального характеру. Я, зі свого боку, йшла на великі самопожертви, тільки б її не провокувати.
Наближалося літо; ми з Джемі не могли його дочекатися. Літо було нашою улюбленою порою: ми спали на розкладачках на задній веранді або намагалися заснути у будиночку на дереві; літо завжди означало усілякі смачні наїдки; літо — це буяння кольорів на пекучому сонці, а найголовніше, літо — це Ділл.
Останнього дня у школі нас відпустили раніше, й ми з Джемі пішли додому разом.
— Гадаю, наш Ділл приїде завтра,— сказала я.
— Скоріше, післязавтра. Переправа через Міссісіпі затримає їх ще на день.
Коли ми порівнялися з віргінськими дубами біля Садиби Редлі, я всоте тицьнула пальцем на дупло, у якому знайшла жуйку, намагаючись переконати Джемі, що справді знайшла її там, і раптом побачила, що вказую на ще одну сріблясту обгортку.
— Бачу, Скауте, бачу!
Джемі озирнувся, дістав блискучий пакетик і обережно поклав його до кишені. Ми побігли додому й у себе на веранді роздивилися невеличкий футляр, замотаний у сріблясті обгортки з жуйок. У таких футлярах тримають обручки — він був з темно-червоного оксамиту і мав крихітну застібку. Джемі натиснув на застібку, кришечка відскочила. Всередині, одна на одній, лежали начищені й відполіровані монети. Джемі уважно оглянув їх.
— Монетки з головами індіанців,— сказав він.— Тисяча дев’ятсот шостого року, Скауте, а одна — тисяча дев’ятисотого. Вони дуже старовинні.
— Тисяча дев’ятисотого,— повторила я,— нічого собі!
— Помовчи хвильку, дай подумати.
— Джемі, як гадаєш, це чиясь схованка?
— Та навряд, тут крім нас ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих...
— Дорослі собі схованок не облаштовують. Як думаєш, ми можемо взяти їх собі, га, Джемі?
— Навіть не уявляю, що робити, Скауте. Кому ми можемо їх повернути? Я точно знаю, що тут ніхто не ходить — Сесил обминає це місце десятою дорогою, коли йде додому.
Сесил Джейкобс, який жив на початку нашої вулиці, біля пошти, робив гак у цілу милю, йдучи до школи та зі школи, аби тільки уникнути Садиби Редлі й будинку старої місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Місіс Дьюбоз мешкала через два подвір’я від нас; усі сусіди сходилися у тому, що вона суща відьма. Джемі наважувався проходити повз її двір, тільки коли поруч з ним був Атикус.
— То що робитимемо, як гадаєш, Джемі?
Знахідка належала тому, хто знайшов, якщо хазяїн не зголоситься. Зірвати у сусідів камелію, ковтнути влітку парного молока з-під корови міс Моді, пригоститися чужим мускатним виноградом — усе це були цілком звичайні речі в нашій стичній культурі, але гроші — то зовсім інша справа.
— Знаєш що,— сказав Джемі,— ми їх потримаємо до початку шкільного року і розпитаємо потім усіх, чи то не їхні. Може, хтось із заміських дітей їх сховав, а потім зрадів, що почалися канікули, і геть за них забув. Зрозуміло, що вони чиїсь. Бачиш, які вони блискучі, відполіровані. Хтось їх сховав.
— Так-то воно так, але навіщо ховати жуйку? Кому не відомо, що вона швидко псується.
— Не знаю, Скауте. Але ці монети для когось важливі...
— Ти про що, Джемі?
— Розумієш, монети з індіанськими головами — вони від індіанців. І в них потужна магічна сила, вони приносять щастя. Не таке щастя, як смажені курчата на вечерю, коли їх не чекаєш, а як от довге життя, чи здоров’я, чи гарна оцінка за контрольну... вони по-справжньому цінні для когось. Я сховаю їх у своїй скриньці.
Перш ніж піти до своєї кімнати, Джемі довго дивився на Садибу Редлі. Здавалося, його тривожили якісь думки.
За два дні по тому прибув Ділл у блиску слави: він сам їхав потягом з Меридіана до Мейкомської вузлової (назва дана суто з чемності — Мейкомська вузлова розташована в окрузі Еббот), а там його зустріла міс Рейчел у єдиному на весь Мейком таксі; він обідав у вагоні-ресторані й бачив сіамських близнюків, які зійшли з потяга на станції Сент-Луїс,— і затято наполягав на цій історії попри всі погрози. Він уже не носив жахливих синіх трусів, а вдягався у справжні шорти на ремені; набрав ваги, хоча й не підріс, і розказав, що бачив свого батька. Батько Ділла був вищий на зріст за нашого, мав чорну бороду (загострену) і працював начальником залізниці.
— Я трошки допомагав машиністу,— сказав, позіхаючи, Ділл.
— Бреши більше,— відповів Джемі.— У що граємося сьогодні?
— У Тома, Сема й Діка. Ходімо на ґанок.
Діла обрав братів Роуверів, тому що всі три ролі були поважні. Схоже, він знудився грати характерні ролі.
— А мені вони набридли,— заявила я. Мені набридло грати Тома Роувера, який раптом посеред фільму втрачав пам’ять і більше не з’являвся на екрані, аж доки його не знаходили на Алясці.
— Вигадай що-небудь сам, Джемі,— попросила я.
— Мені набридло вигадувати.
Літні канікули і початися не встигли, а нам уже все набридло. Що ж буде далі?