— Звісно, ні. Я ще спустилася до підвалу, щоб подивитися, чого він там порається так довго. Джек дуже ретельно запаковував порох і набої — щоб ненароком нічого не трапилося.
Грехема знову викликали до кімнати слідчого і вказали йому на розбіжність у показаннях. Слідчий, власне, хотів лише одного: щоб в обох протоколах все збігалося. На його думку, допит Грехемів і так уже надто затягнувся.
Коли б Джек Грехем сказав: «Так, звичайно, я просто забув. Моя дружина має рацію, все було саме так, як вона каже», то причина вибуху ДС6В ніколи б не була з'ясована. Проте він втратив самовладання й накинувся на дружину:
— Глоріє, не верзи дурниць! Мати ж сама запаковувала речі. Я цей порох і набої навіть у руках не тримав!
Роздратована впертістю чоловіка, місіс Грехем заперечила:
— Та що ти, Джек, адже я була в підвалі, коли ти перев'язував набої дротом і ховав їх у картонну коробку. Я ще спитала в тебе, навіщо ти вкладаєш у цей пакет свого старого кишенькового годинника. Пам'ятаєш — ти поклав його зверху на набої!
Лише тепер слідчий зрозумів, що в історії з чемоданом місіс Кінг щось негаразд.
За півгодини агенти ФБР обшукали будинок Грехемів від підвалу й до горища. В комоді у спальні вони знайшли страхові поліси, одержані Джоном Грехемом з автомата в день вильоту матері. В ящику для брудної білизни була знайдена коробка з подарунком, купленим місіс Кінг для дочки. І, нарешті, в ящику з інструментами агенти виявили мисливські набої! В кутку підвалу вони натрапили, на ще цікавіші речі — картонні футляри з написом «Обережно — динаміт!» і моток дроту, що використовується для підривання вибухівки.
Тут уже непотрібна була особлива криміналістична мудрість, аби дійти висновку, що Грехем виготовив у підвалі свого будинку пекельну машину, яку потім поклав у материн чемодан.
З незворушним обличчям спостерігав Грехем, як агенти ФБР розкладали на столі у вітальні речові докази його жахливого злочину. Жодним рухом він не зрадив своїх почуттів. Лише коли один з агентів спитав його: «Ну, може, ви тепер визнаєте, що вибух у літаку — справа ваших рук?», він, криво посміхнувшись, пробелькотів: «Це ви повинні ще довести!»
Грехем, правда, вже не раз у свої 22 роки мав справу з поліцейськими, але не з ФБР. Інакше він не наважився б на таку заяву. Допит третього ступеня, якому його піддали, не тривав і дванадцяти годин. До краю виснажений безжалісним світлом прожекторів і побоями, він опівночі припинив свій тупий опір. Ледве ворушачи пересохлими від спеки, розбитими губами, він тихо сказав:
— Так, це зробив я. Дайте мені, нарешті, спокій! Прожектори згасли, чиясь рука провела вологою губкою по його обличчю, йому дали випити кока-коли, до нього присунули пакунок сигарет. Хтось змазав йому губи прохолодною маззю і змочив холодною водою потилицю.
Було увімкнено магнітофон, хтось тримав перед його устами мікрофон.
Джек Грехем байдуже промовив своє визнання. З 25 динамітних патронів, що їх використовують на шахтах, двох електричних запалів, старого кишенькового годинника і шестивольтної батарейки для кишенькового ліхтарика він змайстрував міну уповільненої дії. Навчився він цього в майстерні, в якій, власне, для цього й працював 10 днів за плату 80 центів на годину. Свій злочин він мотивував тим, що йому набридло щоразу просити у матері грошової допомоги. Вона у ставленні до нього була дріб'язковою, і він її зненавидів. Коли він замовк і його спитали, чи він усе сказав, аби пояснити вчинене ним, він тільки кивнув головою.
Він мав ще підписати документ про добровільність своїх показань, що його не примусили до них тортурами.
По тому його відвезли до прокуратури, яка повинна була видати постанову про його арешт.
Іронія долі: жахливий злочин Грехема був повністю безглуздим. У поспіху він не заручився підписом матері на страховому полісі, і той не мав сили. Грошей Грехем все одно ніколи б і не одержав.
Процес проти Джека Грехема відбувся вже за два тижні перед судом присяжних у Денвері. Коли Грехем дізнався, що його судитимуть не за терористичний акт, за який його могли б ув'язнити лише до десяти років, а за вбивство 44 людей, він відмовився від свого зізнання, заявивши, що взяв на себе провину під тортурами. Але докази, що їх пред'явила прокуратура, були настільки вагомими, що присяжним знадобилось лише сімдесят дві хвилини, аби оголосити його винним. А судді Пауеллу, що мав встановити кару, вистачило хвилини, щоб присудити Грехема до смерті на електричному стільці.
Страта Грехема відбулася 9 лютого 1956 року. На шляху з камери смертників до місця страти Грехем двічі втрачав свідомість і щоразу приходив до неї після втручання лікаря, бо закон вимагає, щоб смертник був страчений лише у стані повного духовного і фізичного здоров'я.
Екзекуція над Джеком Грехемом тривала 4 хвилини і 37 секунд — одна з найдовших страт на електричному стільці. Американські газети зауважили наступного дня, що смерть вбивці була жорстокішою, ніж, смерть його жертв. Але жодним словом не згадувалось, як ФБР і сенатор Маккарті використали злочин цього недолюдка для того, щоб ще більше розпалити в США потрібну для виправдання гонки озброєнь антикомуністичну істерію…
«ВЕРШКИ СУСПІЛЬСТВА»
Даремно було б запевняти, нібито буденне життя Голлівуду — взірець благопристойності й благочестя, особливо у вечірні та нічні години. Проте, коли настає неділя, жителі «світової кіностолиці», натягнувши машкару доброзвичайності, перевантажують тягар гріхів зі своїх душ на Всевишнього. Нескінченною низкою, солідно, не поспішаючи, тягнуться городяни до храмів; найбільший натовп лине до церкви, розташованої поблизу великою парку Беверлі Хілл.
Так було і знаменної липневої неділі 1960 року, коли атмосферу благочестя було порушено у найнесподіваніший та иайбрутальніший спосіб. Кінозірки, яким у будні сам чорт не брат, картинно заплющували від жаху очі, в кіногероїв, навпаки, очі вилазили на лоба, а деякі літні леді знепритомніли. На паперть вибіг зблідлий пономар і квапливо, тремтячими руками, почав зачиняти двері храму, немов хотів урятувати святе місце від самого диявола.
Цей шарварок стався через те, що на галявині біля церкви, не звертаючи будь-якої уваги на перехожих, бігало, витанцьовувало, пустувало троє миловидих дівчат та стільки ж чоловіків; усі вони були абсолютно голі. Поліцейський патруль, який негайно прибув за сигналом тривоги, вчинив облогу новоявлених німф та фавнів за всіма правилами мисливського мистецтва; невдовзі, нашвидкуруч закутані у пальта й ковдри, всі вони опинились у поліцейському участку, де, однак, продовжували бешкетувати. Зрештою, прибулий лікар встановив, що члени цього дивного товариства перебувають у стані тимчасового потьмарення свідомості, викликаного наркотиками, очевидно героїном.
Шарварок швидко перетворився на сенсацію, коли стали відомими імена «пустунів». Справа в тому, що компанію очолював один з найпопулярніших американських авторів кримінальних романів Ерл Стенлі Гарднер, який геть усі свої твори — аж 162 опуси! — присвятив саме боротьбі зі спекуляцією наркотиками! Разом з ним влетіли у халепу актор Уїльям Телмен — незмінний виконавець ролі незмінного героя гарднерових творів детектива Месона, невтомного переслідувача спекулянтів, та режисер телебачення Д. Гамільтон, який здійснював екранізацію цих романів, що їх з цікавістю дивилися мільйони телеглядачів. Дівчатка ж — Пеггі Фленніген, Уїллі Доновен та Лола де Уїтт — були «зірками» невисокого рангу.
Певна річ, американська преса, скориставшись із слушної нагоди, роздмухала цю історію на весь світ. Ще б пак, «великий Гарднер», непримиренний ворог наркотиків, сам опинився в їхніх лабетах!
Проте фактичний бік «дивного випадку», тобто його причини, нікого не здивував: адже Америка, за висловом однієї з газет, «дедалі більше захлинається у паморочливих хвилях білої отрути». Якщо не так давно преса відзначала, що наркоманія — майже виключно хвороба розбещених снобів (тоді згадувались імена тих, які побували у лікарнях для наркоманів: Уїнтроп Рокфеллер, Джон Астор, Франклін Д. Рузвельт-молодший — синки з найбагатших, відомих усьому світові американських родин), то тепер вона стала «надбанням» мільйонів. «Цигарки з маріхуаною, що їх можна придбати у будь-якій аптеці або газетному кіоску всього за 25–50 центів, та ампули з героїном геть чисто витіснили невинні сигарети й віскі», — ремствували газети. Так воно і є: лише в одному Нью-Йорку в 1960 році було зареєстровано понад 100 тисяч наркоманів, що їх вважають невиліковними; понад 15 тисяч нью-йорківських школярів віком від 12 до 16 років вживають наркотики, і потрібні спеціальні заходи, щоб віднадити більшість із них од цієї пагубної пристрасті.