— Тепер, держачи пильно на думці ті точки, що на них я звернув вашу увагу — цей особливий голос, цю незвичайну зручність і цю дивовижну відсутність мотиву у такому нелюдському вбийстві — киньмо лиш погляд на саму оцю різанину. Маємо жінку, руками задушену на смерть і затиснену в комин сторч головою. Звичайні злочинці не вживають таких способів убийства. А вже найменше вони отак урихтовують забитих. Ви згодитесь, що в цій манірі — убгати труп до комину — є щось надмірно перебільшене, те, що я назвав був outré — щось цілком несумісне з нашим звичайним поняттям про людські вчинки, навіть коли ми уявляємо собі як-найбільше знеправлену морально людину. Подумайте також, якої це треба було сили, щоб протиснути тіло в такий отвір угору, та ще так міцно, що сполучених зусиллів кількох осіб ледве вистачило, щоб стягнути його додолу!
— Звернімось тепер до інших свідчень про ужиття сили, напрочуд незвичної. На комині знайдено грубі пасма — дуже грубі пасма — сивого людського волосся. Їх вирвано з корінням. Ви свідомі того, якої треба великої сили, щоб витягти отак з голови навіть двадцять чи тридцять волосин. Ви бачили ці жмути волосся, так як і я. Їх коріння (жахлива картина!) прикипіло до клаптів м’яса з голови — вірний знак надзвичайної сили, бо вирвано ж, може, з півтисячі волосин за раз. Старій панії не тільки перерізано горло, але ж голову начисто відтято од тіла — а знаряддям була проста бритва. Хочу також, щоб ви розважили звірячу лютість цих учинків. Про каліцтва на тілі мадам Л’Еспаней я не казатиму. Месьє Дюма та його поважний колега месьє Етьєн дали висновок, що їх заподіяно тупим знаряддям; і ці добродії мають у своїй думці цілковиту рацію. Це тупе знаряддя, це був просто камінний брук у дворі; на нього жертва упала з вікна, що прилягає до ліжка. Ця ідея, дарма що вона виглядає тепер так просто, не далася поліції з тієї самої причини, що й широчина віконниць, ― бо через ті гвіздки їхнє сприймання було герметично закрито для можливости, щоб ці вікна взагалі колись одчинялися.
— Тепер, коли в додаток до всіх цих фактів, ви роздумаєтесь як слід над химерним безладдям у кімнаті, ми вже поступимо так далеко вперед, що дійдемо сполучення ідей зручности дивоглядної, сили надлюдської, люті звірячої, різанини без ніякого мотиву; якоїсь grotesquerie* в цих страхіттях, абсолютно не властивої людству; голосу, чужого своїм звучанням слухові представників багатьох народностей та позбавленого будь-якого виразного чи сприйнятного поділу на склади. Отже, який висновок маємо? Яке вражіння зробив я на Вашу уяву?
Трепет узяв мене, як Дюпен поставив мені це питання.
— Це божевільний, ― сказав я, ― таке заподіяв: якийсь навісний маніяк, що втік із сусідньої лікарні.
— Під певним поглядом, ― відповів Дюпен, ― ваш здогад годиться; але голоси божевільних, навіть в найшаленіших пароксизмах, ніколи не мають подоби до того особливого голосу, чутого зі сходів. Божевільні належать до певної нації, і їхня мова, хоч і незвязна в словах, має завжди складовий поділ. А крім того, волосся у божевільного буває не таке, як оце, що я держу зараз в руці. Я випростав цей малий жмутик із закляклих рук мадам Л’Еспаней. Що Ви скажете про це?
— Дюпен! ― скрикнув я, вкінець зденервований, ― це волосся зовсім незвичайне ― це не людське волосся.
— Я цього й не казав, ― відповів він, ― та заким рішати це питання, я хочу, щоб Ви поглянули на маленький рисунок, що його я отут накидав на цьому папірці. Це факсиміле, зняте з того, що описується в одній частині свідчень як «темні синці та глибокі сліди від нігтів» на горлянці мадам Л’Еспаней, і в другій (месьє Дюма та Етьєна), як «ряд синців, очевидно, витиснених пальцями».
— Ви бачите, ― казав далі мій друг, розстеляючи папір на столі перед нами, ― цей рисунок дає уяву про цупку і упірну хватку. Тут немає знаків сприсання. Кожен палець задержав надовго — можливо, що аж до самої смерти жертви — той жахливий зажим, що ним він заглибився був зразу у тіло. А спробуйте-но поставити всі свої пальці за раз у відповідні відтиски, як Ви їх бачите.