При цій нагоді я не міг не помітити і не дивуватись на надзвичайні аналітичні здібності Дюпена, хоча й готовий був цього сподіватись від його багатої мисли. Він сам, здавалося, діставав палку насолоду у вправах цієї здатности — може в самім виявлянні її на люди — і не вагався й охоче признатися втіхи, що з цього походила. Він хваливсь мені стиха, вдоволено підхихикуючи, що більшість людей має для нього вікна в грудях, і звичайно підпирав це твердження простими і разючими доводами своєї інтимної обізнаности з моєю власною душею. Його маніра в ці хвилі ставала холодна й абстрактна, очі втрачали будь-який вираз, а голос, звичайно прекрасний тенор, здіймавсь на високий дискант і, я сказав би, звучав капризно, гарикливо, коли б не розважність і цілковита чіткість мови. Спостерігаючи його в такому настрої, я часто роздумував над старою філософією Роздвоєної Душі і тішився уявою двоїстого Дюпена — творця і розрішителя.
Не думайте, з того, що я тут сказав, що я повідаю тайну чи пишу якого романа. Те, що я описав у французі, це був тільки наслідок подражненої, а може й хворої мисли. А втім, що до характеру його зауважень у таких випадках, приклад найкраще може передати мою думку.
Ми брели якось вночі довгою брудною вулицею поблизу Пале-Рояль. Очевидно замислившись, ніхто з нас не вимовив ані слова, принаймні із чверть години. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:
— Він таки хлопець дуже малий на зріст, це правда; йому б краще повелося в Театрі Вар’єте.
— Безперечно, – одказав я йому несвідомо і не зразу помітив (так глибоко був замислився), як мій бесідник дивним способом попав у лад моїм міркуванням. Але за мить я спам’ятавсь і здивувався надзвичайно.
— Дюпен, – сказав я серйозно, – це виходить за межі мого розуміння. Скажу навпрост, ви вразили мене; я заледве довіряю своїм чуттям. Як це ви могли знати, що я думаю про…? ― тут я зробив павзу, щоб допевнитись остаточно, чи справді він знає, про кого я думав.
— Про Шантільї, ― сказав він. ― Чом же ви спинились! Ви ж подумали, що його ница постать не годиться для трагедії.
Це було точнісінько те, про віщо я справді думав. Шантільї був колишній чоботар на вулиці Сен-Дені; без ума захопившись театром, він спробував виступити в ролі Ксеркса в однойменній трагедії Кребільйона* і за свої претенсії зажив на весь світ неслави.
— Скажіть мені, бога ради, – аж скрикнув я, – яка це метода — коли тут є якась метода ― дала вам змогу збагнути ці мої думки. (Насправді, то він іще дужче вразив мене, ніж я хотів показати.)
— Це все фруктівщик, – відповів мій друг. – Він привів вас до висновку, що цей чоботар замалий для Ксеркса et id genus omne.*
― Фруктівщик! Ви мене дивуєте — я не знаю ніякого.
― Чоловік, що наскочив на вас, коли ми повернули були в цю вулицю — либонь чверть години тому.
Я тепер пригадав, що, справді, фруктівщик, несучи на голові здоровий кошик із яблуками, ненароком мало не збив мене з ніг, коли ми повертали з вулиці К. у ту, де зараз стояли; але до чого тут був Шантільї, я негоден був зрозуміти.
Дюпен не мав у собі ні сліду шарлатанства.
— Я поясню; – сказав він, — а щоб ви могли все ясно зрозуміти, ми спершу відстановимо хід ваших міркуваннів від моменту, коли я оце говорю з вами, аж до моменту зустрічи із фруктівщиком. Значніші звена цього шерегу ідуть так ― Шантільї, Оріон, Д-р Нікольс, Епікур, стереотомія, брук, фруктівщик.
Мало хто з нас не бавився в певній добі свого життя відстановленням ступенів, що ними наша мисль приходить до певних висновків. Це заняття часто буває повне цікавости; і, бравшися до нього вперше, кожного здивує видимо безмежна відстань і різнота між вихідною точкою та завершенням. Як же мало мене вразити, коли я почув од француза оці слова і не міг не признати, що він говорить правду. А він мовив далі: