— Що голоси в суперечці, ― казав він, ― чуті людьми на сходах, не були голосами самих жінок, це цілком доведено свідченнями. Це увільняє нас від будь-яких сумнівів у питанні, чи не могла стара пані убити сперше дочку, а тоді сама себе стратити. Я кажу за цей пункт більше заради методи, бо сили мадам Л’Еспаней була недостатня, щоб затиснути тіло дочки у комин, як його знайдено; та й природа поранень на її власнім тілі цілком виключає думку про самогубство. Отже, убийство вчинено якоюсь третьою стороною; і саме її голоси було чути в суперечці. Звернімось тепер не до цілого свідчення про ці голоси, а до того, що було особливого у цім свідченні. Спостерегли ви в ньому щось особливого?
Я зауважив, що всі чисто свідки зійшлися в здогаді, що грубий голос належав французові, а що до другого, верескливого, або, як хтось визначав його, прикрого голосу, було багато незгоди.
— Це саме свідчення, ― мовив Дюпен, ― але це не єсть особливість свідчення. Ви не спостерегли нічого одмітного. А тут було що спостерегти. Свідки, як ви зазначили, зійшлися що до грубого голосу; вони були тут одностайні. А що до верескливого голосу, особливість лежить не в тім, що вони порізнились, а в тім, що коли італієць, англієць, еспанець, голандець спитувались описати його, кожен казав про нього як про голос чужоземця. Кожен має певність, що це не був голос одного з його земляків. Кожен рівняє його не до голосу людини якоїсь нації, що її мову знає, а як раз навпаки. Француз думає, що це голос еспанця, і «зміг би був розібрати якісь слова, коли б був обізнаний з еспанською мовою». Голандець твердить, що це був голос француза; але ми знаходимо вказівку, що «свідок не знав по-французькому і його допитувано з перекладачем». Англієць вважає, що це голос німця; «німецької мови не розуміє». Еспанець «певен», що це був голос англійця, але «судить з інтонації» та й годі, «бо не знає по-англійському». Італієць вважає за голос руського, але «ніколи не говорив з росіянином». Другий француз, крім того, різнить із першим певністю, що це був голос італійця; але, не знавши цієї мови, як і еспанець, «судить з інтонації». Який же незвичайний мав справді бути цей голос, коли отакі свідчення можна було про нього зібрати! — коли в його звуках громадяни п’ятьох великих відділів Европи не змогли признати нічого свого! Ви скажете, що це міг бути голос азійця — африканця. Ні азійців, ані африканців не густо в Парижі; але, не заперечуючи і цього висновку, я хочу тільки звернути тепер вашу увагу на три пункти. Один із свідків визначив голос як «скорше прикрий, пронизливий, а не верескливий». Двоє других описували його як швидкий і нерівний. Жоден свідок не згадував, щоб він розібрав які слова — хоч би звуки які, подібні до слів.
— Не знаю, ― казав далі Дюпен, ― яке вражіння я можу зробити в данім становищі на ваше розуміння, але не вагаюся сказати, що законні висновки навіть з цієї частини свідчень — що до грубого та верескливого голосів — сами по собі достатні, щоб зародити підозріння, яке має дати напрямок всьому дальшому поступові у дослідженні тайни. Я сказав «законні висновки», але цим я не все ще висловив. Я мав намір сказати, що ці висновки єсть єдине властиві, що підозріння випливає з них неминучо, яко єдиний вислід. Що це за підозріння, я не хочу, однак, зараз сказати. Я тільки хочу вас переконати, що для мене це була достатня спонука, щоб дати певну форму — визначений напрямок — моїм розшукам у кімнаті.
— Перенесімося тепер уявою до ції кімнати. Що ми там найперше шукатимем? Способів вийти, ужитих убийцями. Це не буде занадто сильно сказати, що ніхто з нас не вірить у надприродні події. Не духи ж забили мадам та мадемуазель Л’Еспаней. Чинники злочину були матеріяльні, і матеріяльно втекли. Як же саме? На щастя, ми маємо один тільки спосіб мислення у цім пункті, і цей спосіб мусить нас привести до певного вирішення. Розгляньмо по черзі можливі способи виходу. Ясно, що вбийці були ще в кімнаті, де знайдено мадемуазель Л’Еспаней, або, принаймні, в сусідній, коли люди сходили нагору. Отже, тільки із цих двох приміщень ми маємо шукати виходів. Поліція начисто обшукала підлогу, стелю і муровання стін по всіх напрямках. Ніякий потайний вихід не міг би уникнути їхньої чуйности. А втім, не довірившись їхнім очам, я оглядів усе сам. Отже, там не було жодних потайних виходів. Обидві двері з цих кімнат до коридору були старанно замкнені, з ключами із середини. Звернімось до димоходів. Вони, хоч і мають звичайну широчину у вісім чи десять футів над самим вогнищем, але на всім їхнім протязі не вмістили б і великого кота. Таким чином, допевнившися абсолютної неможливости вийти згаданими способами, ми приходимо до вікон. Через вікна передньої кімнати ніхто б не зміг утекти непомітно від юрби, що стояла на вулиці. Отже, убийці мусили перейти вікнами задньої кімнати. Тепер, приведені до такого висновку цим недвозначним способом, ми не повинні в своїх міркуваннях відкидати цей висновок з причини видимої його неможливости. Нам лишається тільки довести, що ця видима «неможливість» не є на ділі такою.