— Ось бачите, мсьє, я не винен. — схвильовано прокричав провідник.
— А цей ґудзик із уніформи провідників, як ви це поясните?
— Не знаю, мсьє. Це для мене загадка. Усі мої ґудзики на місці.
Обидва провідники також зазначили, що не губили своїх ґудзиків. Також вони запевнили, що взагалі не були в купе місіс Хаббард.
— Візьміть себе в руки, Мішель, — сказав мсьє Бук, — і подумки поверніться до моменту, коли ви побігли до купе місіс Хаббард на виклик. Ви зустріли когось у коридорі?
— Ні, мсьє.
— Чи бачили ви когось, хто йшов по коридору у зворотню сторону?
— Теж ні.
— Дивно, — промовив мсьє Бук.
— Не зовсім, — зауважив Пуаро. — Це питання часу. Місіс Хаббард прокинулася, щоб знайти когось у своєму купе. Хвилину чи дві вона лежала нерухомо із заплющеними очима. Цілком імовірно, що в цей час чоловік вийшов у коридор. Потім вона почала дзвонити у дзвінок. Але провідник прибув не в ту ж мить. Це був третій чи четвертий дзвін, який він почув. Я хочу сказати, що цього часу було достатньо…
— Для чого? Для чого, друже? Пам’ятайте, тут повсюди товщі снігу.
— Є лише два шляхи для нашого таємничого убивці, — повільно мовив Пуаро. — Він міг утекти в один із туалетів або зникнути в якомусь купе.
— Але ж вони усі зайняті.
— Так.
— Тобто, ви маєте на увазі, що він сховався у своєму купе?
Пуаро ствердно кивнув головою.
— Це все пояснює. — пробурмотів мсьє Бук. — Протягом тих десяти хвилин відсутності провідника, вбивця приходить зі свого купе, йде в купе Ретчетта, вбиває його, замикає двері зсередини, виходить через купе місіс Хаббард, і безпечно повертається назад у своє купе до того, як повернувся провідник.
Пуаро буркнув: «Це все не зовсім так просто, мій друже. Наш друг лікар може вам усе пояснити».
Мсьє Бук подав жест, що три провідники можуть бути вільними.
— Нам залишилося опитати шістьох пасажирів, — сказав Пуаро. — П’ять пасажирів першого класу — княгиню Драгомирову, графа та графиню Андреній, полковника Арбетнота та містера Хардмана. Також трьох пасажирів другого класу — міс Дебенхем, Антоніо Фоскареллі та покоївку княгині, фрейлейн Шмідт.
— З кого почнемо — з італійця?
— Що ви заладити з тим італійцем? Ні, ми почнемо з перших трьох. Можливо, пані княгиня буде така люб’язна виділити нам декілька хвилин свого часу. Передайте їй наше прохання, Мішель.
— Так, мсьє, — відповів провідник.
— Скажіть їй, що ми будемо в її купе, якщо вона не захоче приходити сюди, — зауважив мсьє Бук.
Але княгиня Драгомирова відхилися таку пропозицію. Вона прийшла у вагон-ресторан, нахилила голову та сіла навпроти Пуаро.
Її мале, жабоподібне обличчя виглядало світлішим, ніж минулого дня. Вона була некрасивою, неначе ропуха, з очима, як перлини, темними й величними, у яких можна було відчути приховану енергію та розум, сховані всередині.
Її голос був глухий, чіткий і дещо скрипучий.
Вона зупинила слова вибачення мсьє Бука.
— Не потрібно вибачень, месьє. Я розумію, що трапилося вбивство. Очевидно, що ви повинні опитати усіх пасажирів. Я буду щаслива всіляко вам допомогти.
— Ви така ґречна, — сказав Пуаро.
— Не зовсім. Це ж лише обов’язок. Що ви хотіли мене запитати?
— Ваше повне ім’я при народженні та адресу, мадам. Думаю, вам краще було б написати це власноруч?
— Ви й самі можете це зробити, — відповіла вона. — Тут немає нічого складного. Наталя Драгомирова, Париж, Авеню Клебер, 17.
— Ви подорожуєте з Константинополя, так, мадам?
— Так. Я зупинялася у австрійському посольстві. Моя покоївка тут зі мною.
— Чи не могли б ви коротко повідомити мені про ваші дії учора після вечері?
— Охоче. Я звеліла провіднику постелити мені ліжко, поки я була у вагоні-ресторані. Я лягла у ліжко відразу після їжі. До одинадцятої години я читала, після цього вимкнула світло. Я не могла заснути через ревматичні болі, які мені докучають. Десь о чверть на першу я покликала покоївку. Вона зробила мені масаж, і мені вдалося заснути. Це десь трапилося зі півгодини після того.
— Потяг зупинився після того?
— Потяг уже стояв.
— Ви чули щось підозріле, мадам?
— Нічого особливого.
— Яке ім’я вашої покоївки?
— Хільдегарда Шмідт.
— Як довго вона у вас працює?
— П’ятнадцять років.