— Саме в цей час ви завершили розмову?
— Так.
— Що ви потім робили?
— Пішов до себе в купе.
— Ліжко вже було розстелене?
— Так.
— Ваше купе, номер 15, є передостаннім на шляху від вагону-ресторану, так?
— Точно.
— Де був провідник, коли ви поверталися?
— Сидів у кінці за своїм столом. У той час, як я йшов, Мак-Квінн покликав його до себе.
— Навіщо він його покликав?
— Розстелити ліжко. Коли ми балакали, воно було застелене.
— Полковнику, попрошу вас згадати. Протягом того, як ви спілкувалися із Мак-Квінном, хтось проходив повз купе?
— Багато чудових людей. Я не вдивлявся в них.
— Я маю на увазі, в останню годину вашої бесіди. Ви виходили з потяга у Вінковцях, так?
— Так, але лише на мить. Була така завірюха, страшенний холод. Ми вирішили вийти з цієї задухи, тому що в поїзді топили надзвичайно сильно.
Мсьє Бук зауважив: «Дуже важко догодити усім пасажирам. Англійці хочуть усе повідкривати. Інші приходять — і все закривають. Це дуже складно». Ані Пуаро, ані полковник не звернули на це жодної уваги.
— Добре, мсьє, давайте пригадувати далі. — підбадьорив його Пуаро. — Надворі було дуже холодно, тому ви повернулися у потяг. Ви сіли, закурили, можливо, цигарку, можливо, трубку…
Він зупинив свою розмову на кілька секунд.
— Я курив трубку. Мак-Квінн — цигарки.
— Потяг знову рушив. Ви курите трубку. Балакаєте про Європу, про увесь світ. Уже пізно. Більшість пасажирів сплять. Хтось проходив повз двері? Пригадайте.
Арбетнот дещо напружився, пригадуючи події.
— Мені важко відповісти. — сказав він. — Я не був до цього таким уважним.
— Але у вас військова звичка випадково помічати деталі. Можливо, ви щось підмітили, але самі не знаєте цього?
Полковник знову задумався, але згодом негативно покивав головою.
— Не можу сказати. Не пам'ятаю нікого, окрім провідника. Стривайте, була одна людина — жінка.
— Ви її бачили? Старшого чи молодшого віку?
— Не бачив. Я лише почув звук і вловив аромат.
— Аромат. Гарних парфумів?
— Хороших, фруктових. Їх можна почути й за сотню ярдів. Але, — поспішно виправився він, — це могло бути й на початку вечора. Як ви й казали, я це помітив випадково, сам цього не розуміючи. Іноді того вечора я про себе промовляв: «Жіночі парфуми, тендітний аромат». Але коли це було, не можу бути певним, окрім як — так, це точно було після Вінковців.
— Чому?
— Тому що коли я вловив цей аромат, я якраз розмовляв про провал сталінської п'ятирічки. Цей аромат навів мене на думку про положення жінок у Росії. А про Росію ми говорили вже під кінець розмови.
— А точніше ви не могли б сказати?
— Не зовсім. Це було, напевне, десь у останні півгодини розмови.
— Після того, як потяг зупинився?
Той кивнув. «Так, думаю, що так».
— Добре. Давайте трохи відійдемо від цього. Ви бували колись в Америці?
— Ні, й не хочу.
— Ви чули про полковника Армстронга?
— Армстронг, Армстронг— мені відомі десь двоє чи троє Армстронгів. Був такий собі Томас Армстронг десь у 60-х роках — ви про нього кажете? Також СелбіАрмстронг — убитий на Соммі.
— Я маю на увазі полковника Армстронга, який був одружений на американці, чия єдина донька була викрадена та вбита.
— А, я читав про це — шокуючий випадок. Не думаю, що коли-небудь його зустрічав, проте, безумовно, чув про нього. Тобі Армстронг, хороший товариш. Усі поважали його, кавалер хреста Вікторії.
— Людина, яка була вбила минулої ночі, була винною у вбивстві доньки полковника Армстронга.
Полковник Арбетнот скорчив гримасу. «Думаю, що цей мерзотник отримав своє. Хоч я волів би бачити його засудженим на електричному стільці.»
— Тобто, полковнику Арбетнот, ви прихильник цивілізованого покарання, ніж особистої помсти?
— Не може бути й мови про якусь кровну помсту, як, наприклад, робить корсиканська мафія. — заявив полковник. — Ви можете казати що завгодно, але суд присяжних — найкраща система правосуддя.
Пуаро хвилину або дві задумливо споглядав на нього.
— Так. Я розумію, що ви хочете мені сказати, полковнику Арбетнот. Думаю, в мене до вас більше немає запитань. Ви нічого більше не можете пригадати з вчорашнього вечора, що могло закарбуватися у вашій пам'яті?
— Ні, на жаль, — почав вагатися він.
— А ви спробуйте, я впевнений, у вас вийде щось пригадати.
— Нічого, особливого, — повільно заговорив Арбетнот. — Хоча дещо…
— Нужбо, давайте.
— Нічого. Маленька деталь. Проте, коли я повертався до себе, то помітив, що двері останнього купе, знаєте…