— Якщо ви вибачите мені мої слова, то, гадаю, це лише даремна трата часу. Подобалося чи ні мені обличчя містера Ретчетта, не думаю, що це допоможе в пошуку вбивці.
— Ви знаєте, ким насправді був містер Ретчетт?
Вона ствердно кивнула. «Місіс Хаббард розповіла усім».
— Що ви думаєте про випадок Армстронгів?
— Жахливий випадок, — твердо сказала вона.
— Ви їдете з Багдаду?
— Авжеж.
— До Лондона?
— Так.
— З якою метою ви перебували у Багдаді?
— Я там працювала гувернанткою двох дітлахів.
— Після свят ви повернетеся туди працювати?
— Не впевнена.
— Чому це?
— Багдад — минуле. Думаю, що я оберу якусь роботу в Лондоні, яка мені підходить.
— Зрозуміло. Можливо, ви ще й скоро вийдете заміж?
Міс Дебенхем ніяк не відповіла, лише підняла голову й кинула на Пуаро погляд, який промовляв: «А ви дуже зухвалий».
— Яка ваша думка про леді, яка ділить із вами купе — міс Ольсон?
— Дуже приємне та миле створіння.
— Якого кольору її халат?
Міс Дебенхем вирячилася. «Якогось такого коричневого кольору з натуральної вовни».
— Ага! І, мушу вибачитися за свою нескромність, але гадаю, що я пам’ятаю колір вашого халату ще з дороги від Алеппо до Стамбулу. Блідо-ліловий, так?
— Так, правильно.
— У вас є інші халати? Приміром, багряний?
— Ні, це не мій.
Пуаро нахилився над нею наче кіт, який готується накинутися на мишу.
— Тоді чий?
Молода дівчина відкинулася на стільці в нерозумінні. «Я не знаю. Що ви маєте на увазі?»
— Ви не сказали: «У мене немає такого», а відповіли «Ні, це не мій». Тобто, ви були певні, що ця річ належить комусь іншому.
Мері Дебенхем ствердно кивнула.
— Комусь у цьому потязі?
— Так.
— Кому ж?
— Я щойно вам сказала: не знаю. Я прокинулася о п’ятій годині ранку з відчуттям того, що поїзд уже довгий час стоїть на місці. Я відчинила двері й поглянула в коридор, подумавши, що ми знаходимося на станції. Саме тоді я побачила жінкув багряному кімоно далі по коридору.
— І ви не знаєте, хто це? Білява, чорнява, руса?
— Не можу відповісти. На голові у неї була нічна шапочка і я змогла помітити лише її потилицю.
— А якої тілобудови?
— Досить висока і струнка, якщо так можна сказати. Кімоно було обшите драконами.
— Так, саме так — драконами. — Він стих на хвилину, після чого промимрив про себе: «Не розумію, нічого не розумію. Це безглуздо».
Потім, поглянувши на неї, додав: «Не буду вас більше затримувати, мадемуазель».
— Добре. — Вона начебто не була готова до такого швидкого закінчення, хоч і швидко попрямувала до виходу.
Вже у дверях, хвилинку зачекавши, вона повернулася.
— Леді зі Швеції — міс Ольсон, — виглядає дещо стурбованою. Вона вам казала, що останньою бачила небіжчика живим. Вона думає, я це знаю, що ви її підозрюєте в цьому злочині. Чи можу я їй сказати, що вона помиляється? Насправді, вона з тих людей, які й мухи не скривдять. — Вона посміхнулася.
— О котрій годині вона пішла за аспірином до місіс Хаббард?
— О пів на одинадцяту.
— Як довго її не було?
— Близько п’яти хвилин.
— Вона покидала купе вночі?
— Ні.
Пуаро звернувся до лікаря. «Ретчетт міг бути вбитий о такій ранній годині?»
Лікар негативно похитав головою.
— Ви можете заспокоїти вашу подругу, мадемуазель.
— Дякую вам. — Вона раптово всміхнулася так, що не можна було намилуватися. — Знаєте, вона схожа на овечку. Завжди тривожна і говорить, наче мекає.
З цими словами Мері Дебенхем вийшла з вагону.
12
Свідчення німкені-покоївки
Мсьє Бук з цікавістю поглядав на Пуаро.
— Друже, я вас не розумію. Що ви хочете зробити?
— Я шукаю тріщину.
— Тріщину?