— Мішель, — звелів мсьє Бук. — Перенеси цей багаж у вільне купе вагону Афіни — Париж.
— Так, мсьє. У яке саме — номер 3?
— Ні, — сказав Пуаро до того, як його друг відповів. — Думаю, що для мадам було б краще взяти й інший номер. Наприклад, 12.
— Добре, мсьє.
Провідник ухопив багаж. Місіс Хаббард із вдячністю повернулася до Пуаро.
— Це було дуже мило з вашого боку. Для мене це дуже важливо.
— Добре. Ми підійдемо до вас і поглянемо, чи комфортно ви розташувалися.
Троє чоловіків провели місіс Хаббард до її нового місця розташування. Оглянувши, вона зауважила: «Чудово».
— Вам подобається? Воно таке ж, як і було у вас.
— Справді, лише тут вигляд у іншу сторону. Хоч це й не важливо, ці вагони причіплюються в один бік або інший. Я казала своїй доньці: «Хочу лежати в напрямку руху потяга», на що вона відповіла: «Мамо, це ж не дуже добре для тебе, ти ляжеш спати в один бік, а прокинешся у зворотній!» І вона була права. Минулої ночі ми приїхали у Белград в один бік, а відправилися в інший.
— В усякому разі, мадам, ви тепер усім задоволені?
— Загалом, не дуже. Як бачите, поїзд застряг у снігу і ніхто нічого не робить, а мій човен відбуває післязавтра.
— Мадам, — сказав мсьє Бук. — Ми всі заручники цієї ситуації — кожен із нас.
— Так, це правда, — погодилася місіс Хаббард. — Але через купе жодного іншого пасажира посеред ночі не проходив убивця.
— Саме це й турбує мене, мадам, — сказав Пуаро, — як той чоловік міг потрапити до вашого купе, якщо двері були зачинені. Ви певні, що вони були замкнені?
— Ну, леді зі Швеції смикнула за них перед моїми очима.
— Давайте відтворимо невелику сценку. Ви лежали на ліжку і не могли цього бачити, так?
— Ні, через свою сумочку. О! Мені необхідна нова сумочка. Від погляду на цю у мене стискається живіт.
Пуаро підняв сумочку й повісив її на ручку між купейних дверей.
— Справді, я бачу, — сказав він. — Засув знаходиться знизу й сумочка затуляє його. Ви не могли бачити з того місця, де ви лежали, замкнені двері чи ні.
— Саме це я вам і казала!
— І шведська леді, міс Ольсон, стояла між вами та дверима. Вона смикнула й сказала, що двері замкнені.
— Саме так.
— Напевно, вона зробила якусь помилку. Розумієте, про що я кажу. — Пуаро виглядав занепокоєним. — Засув — це ось така металева річ. Коли вона повернута вправо — двері замкнені, коли вліво — відчинені. Можливо, вона просто штовхнула двері, які були замкнені з іншого боку та вирішила, що вони зачинені і з вашого боку.
— Думаю, це було не надто розумне рішення.
— Мадам, найчемніші, найгалантніше люди не завжди роблять дуже розумні вчинки.
— Слушна думка.
— До речі, ви цим же шляхом і прибули в Смірну?
— Ні, я прибула морем до Стамбулу і друг моєї доньки, містер Джонсон(прекрасний молодик, сподіваюся, ви його знаєте) зустрів мене і показав усе навколо Стамбула. Чесно кажучи, це місто мене розчарувало — усе навпаки. Усі ці мечеті, якісь речі, одягнуті поверх взуття — куди я потрапила?
— Ви сказали, що містер Джонсон вас зустрів?
— Так, він показав мені паром із Франції до Смірни, а чоловік моєї доньки чекав мене на причалі. Що він скаже, коли дізнається про усе це! Моя донька казала, що це найбезпечніший, найлегший шлях. «Сідаєш у купе, — казала вона, — і виходиш у Парижі, де тебе зустріне Американський Експрес». Ой, лишенько, що мені робити? Як мені повідомити них про свою відсутність? Я ж не можу цього зробити. Це так жахливо…
Місіс Хаббард знову залилася слізьми.
Пуаро, який і так не міг всидіти на місці, вирішив скористатися можливістю.
— У вас шок, мадам. Я передам, щоб офіціант із ресторану приніс вам чай і бісквіт.
— Не знаю, чи хочу я чай. — крізь сльози промовила місіс Хаббард. — Це більше англійська звичка.
— Тоді кави. Якщо необхідно щось інше…
— Цей коньяк дещо розвеселив мене, тому я краще вип’ю кави.
— Чудово. Це додасть вам сил.
— Як гарно ви висловилися.
— Проте, спершу, мадам, одна дрібничка. Дозвольте, я огляну ваш багаж?
— Що?
— Ми хочемо оглянути багаж усіх пасажирів. Не хочу нагадувати вам про неприємну знахідку у вашій сумочці, але це може щось нам дасть.
— Будь ласка! Більше я таких сюрпризів не витримаю.
Огляд тривав недовго. Місіс Хаббард подорожувала із мінімумом багажу — коробка для капелюха, дешеве плаття та гарна дорожня сумка. Усі три речі були звичайними, тому процедура тривала лише декілька хвилин, більшу частину з яких місіс Хаббард показувала фото «свої доньки» та двох дітлахів — «дітей моєї доньки. Хіба вони не милі?»