15
Огляд багажу пасажирів
Із вдячністю та запевненням, що він звелить принести місіс Хаббард чашку кави, Пуаро вийшов із купе зі своїми двома товаришами.
— Отже, ми вже розпочали огляд, я розумію, — підмітив мсьє Бук. — До кого навідаємося тепер?
— Думаю, що буде найпростіше рухатися вздовж вагону, купе за купе. Це значить, що нам потрібно розпочати з номера 16 — містера Хардмана.
Містер Хардман, який сидів і курив, привітно запросив їх до себе.
— Проходьте, джентльмени. Якщо це фізично можливо — вечірку тут аж ніяк не проведеш.
Мсьє Бук пояснив мету візиту, і детектив з розумінням кивнув головою.
— Добре. Чесно кажучи, не знаю, чому ви не розпочали цю процедуру раніше. Ось мої ключі, джентльмени, якщо хочете оглянути кишені — будь ласка. Дістати свої валізи?
— Провідник сам це зробить. Мішель!
Увесь вміст багажу Хардмана було оглянуто. Зокрема, там була чимала пляшка лікеру. Хардман усміхнувся.
— На кордоні не надто ретельно оглядають багаж — особливо якщо «допомогти». Я трішки «постарався» — і на турецькому кордоні жодних проблем не було.
— А у Парижі?
— До того часу, як я прибуду в Париж, — посміхнувся він, — увесь вміст цієї пляшки буде не більше ніж пляшка шампуню.
— Бачу, ви не є прихильником Сухого закону, містере Хардман, — з посмішкою сказав мсьє Бук.
— Еге ж, — відповів Хардман. — Мене цей Сухий закон ніколи не зупиняв.
— Ха! — Містер Бук усміхнувся. — Підпільні таверни. — Він вимовив ці слова повільно, смакуючи кожну літеру. — Ваші американські слова такі чудернацькі.
— Щодо мене, я б хотів відвідати Америку, — зауважив Пуаро.
— Ви б почерпнули чимало нових методів там, — відповів Хардман. — Європейські дещо застаріли. Потрібно прокидатися.
— Так, Америка — країна прогресу. — погодився Пуаро. — За це я й полюбляю американців. Я дещо старомодний, але, мені здається, що американські жінки дещо менш чарівні, аніж мої співвітчизниці. Французькі чи бельгійські дами, такі прекрасні — до них навіть лячно торкатися.
Хардман відвернувся на мить і поглянув у вікно.
— Можливо, ви й праві, містере Пуаро, — запевнив він. — Але я гадаю, що кожна нація любить своїх жінок найдужче. — Він примружив очі від сліпучо-білого снігу.
— Сліпить, бачите? — підмітив він. — Знаєте, джентльмени, ця справа починає мене нервувати. Це вбивство, цей сніг. І ніхто нічого не робить. Лише марнуємо час. Я б краще чимось зайнявся.
— Справжня американська натура, — з посмішкою відповів Пуаро.
Провідник поклав багаж на місце й вони рушили у наступне купе. Полковник Арбетнот сидів у кутку, покурюючи трубку й читаючи журнал.
Пуаро пояснив ціль свого візиту. Полковник аж ніяк не заперечував. У нього було двоє важких шкіряних саквояжів.
— Решта моїх речей попливла морем, — пояснив він.
Як і личить військовому, усі речі були дбайливо складені. Огляд багажу зайняв лише декілька хвилин. Пуаро звернув увагу на пакунок із йоржиками для трубки.
— Ви завжди використовуєте їх лише однієї марки? — запитав він. — Зазвичай так.
— Зрозуміло, — кивнув Пуаро. Ці йоржики були точнісінько такі самі, що він знайшов на підлозі у купе мерця. При виході з купе цю ж фразу промовив лікар Константин.
— І все одно, — заспокоїв його Пуаро, — мені важко у це повірити. Це не схоже зовсім на нього. Мене це аж ніяк не переконує.
Двері в наступне купе були зачинені. У ньому розташовувалася княгиня Драгомирова. Вони смикнули за ручки і голос княгині відповів: «Заходьте».
Мсьє Бук делікатно пояснив причину візиту, на що жабоподібне лице княгині ніяк не відреагувало.
— Якщо це необхідно, месьє, — сказав вона у відповідь, — тоді залюбки. Ключі у моєї покоївки. Зараз вона підійде.
— Чи завжди ваша покоївка тримає в себе ключі? — поцікавився Пуаро.
— Авжеж, мсьє.
— І минулої ночі на кордоні ніхто з митників не вимагав у вас показати багаж?
Стара леді знизала плечима. «Таке трапляється дуже рідко. В усякому випадку, провідник би її покликав».
— Ви їй повністю довіряєте, мадам?
— Я уже вам відповіла на це питання, — різко відповіла вона. — Я не наймаю людей, яким не можу довіряти.
— Авжеж, — задумливо відповів Пуаро. Довіра — те, що необхідно в нинішній час. Думаю, краще мати одну покоївку, якій ти довіряєш, аніж декілька молодих вишуканих парижанок.
Її прекрасні темні очі окинули його різким поглядом. «Що ви маєте на увазі, містере Пуаро?»
— Я? Нічого, мадам.
— Але все ж таки. Ви вважаєте, що мені потрібно найняти парижанку для догляду свого одягу?