Пуаро склав руки перед собою.
— Це, напевне, серйозна помилка всіх детективів. Ми гадаємо, що поведінка людини все може розповісти. Ми ніяк не припускаємо, що це звичайна зміна настрою.
Мері Дебенхем ніяк не відповіла.
— Ви знайомі з полковником Арбетнотом, мадемуазель?
Він гадав, що цим питанням дещо знизить напругу розмови.
— Я з ним вперше зустрілася під час цієї подорожі.
— Чи є у вас припущення, що цей чоловік був знайомий із Ретчеттом?
— Я впевнена, що не був, — рішуче похитала вона головою.
— Чому ви впевнені у цьому?
— Він сам мені про це розповів.
— Проте, мадемуазель, на підлозі купе небіжчика ми знайшли йоржик для трубок. А полковник Арбетнот —єдиний пасажир, який курить трубку.
Він уважно придивився до неї, але ні здивування, ні жодної іншої емоції не побачив.
— Це абсурд. Полковник Арбетнот, напевне, остання людина у світі, яку можна було б запідозрити у злочині — тим більше, у такому дивному.
Нарешті він зустрів людину, чиї думки з цього приводу збігалися з його власними. Проте замість того він сказав:
— Мушу зазначити, що ви його знаєте не надто добре.
— Я просто знаю тип таких людей, — знизавши плечима, відповіла вона.
Дуже ввічливо він задав питання:
— Ви все одно відмовляєтеся пояснити значення слів: «Коли усе буде позаду»?
— Більше мені нічого сказати, — прохолодно відповіла вона.
— Це неважливо, — резюмував Пуаро. — Я все одно дізнаюся.
Він вклонився й покинув купе, закривши за собою двері.
— Чи було це розумно з вашого боку, друже? — запитав мсьє Бук. — Ви поставили її на сторожу, так як і полковника.
— Друже, якщо ви бажаєте спіймати кролика, вам необхідно відправити в нору тхора — і він сам прибіжить до вас. Ось що я зробив.
Вони відчинили купе Хільдегарди Шмідт. Вона сиділа, заглибившись у читання, не звертаючи ні на кого уваги.
Пуаро знову розповів ціль свого візиту та позирнув на маленьку валізу на сидінні. Також він звелів провіднику зняти велику валізу з полиці.
— Ключі? — запитав він.
— Воно не замкнене, мсьє.
Пуаро розстебнув замок і відкрив валізу.
— Аха! — скрикнув він, звертаючись до мсьє Бука. — Пам’ятаєте, що я казав? Погляньте сюди!
Зверху валізи була поспішно вкладена коричнева форма вагонного провідника.
Спокій німкені повністю випарувався.
— Ой! — вона скрикнула. — Це не моє. Я його туди не клала. Я сюди не заглядала від самого Стамбулу. Насправді, це правда! — Вона з благаючим погляд дивилася на чоловіків.
Пуаро узяв її за руку, щоб заспокоїти.
— Ні, ні, все добре. Ми вам віримо. Не переймайтеся. Я впевнений, що ви не ховали цієї форми так само, як і впевнений, що ви гарна куховарка. Бачите, ви ж гарна куховарка?
Збентежившись, вона всміхнулася. «Так, звісно, усі мої господині так казали. Я…»
Вона зупинилася й замовкла, перелякано дивлячись на усіх.
— Ні, ні, — сказав Пуаро. — Я вас запевняю, що все добре. Зараз я вам усе поясню. Цей чоловік, якого ви бачили у костюмі провідника, вийшов із купе померлого. Ви з ним зіткнулися, що було для нього дуже невчасно. Він сподівався, що його ніхто не побачить. Що йому робити? Він повинен позбавити уніформи. Тепер це не є його маскуванням, а навпаки.
Він кинув оком на мсьє Бука та лікаря Константина, що уважно його слухали.
— Бачите, надворі страшенна заметіль. Заметіль, яка зруйнувала його плани. Де він має сховати цей одяг? Усі купе зайняті. Він підходить до дверей, які були трішки привідкриті. Там нікого. Напевне, це купе тієї жінки, з якою він перетнувся в коридорі. Він проскакує всередину, скидає уніформу та поспіхом запихає її в багаж. Для цього знадобилося небагато часу.
— А що далі? — перепитав мсьє Бук.
— Це нам потрібно дізнатися, — відповів Пуаро із уважним виразом обличчя.
Він підняв форму. Ґудзика, третього зверху, не вистачало. Пуаро засунув руку в одну з кишень і дістав ключ провідника, за допомогою якого можна відкрити двері в купе.
— А ось і пояснення, яким чином цей чоловік міг проникати крізь двері, — сказав мсьє Бук. — Ваші запитання до місіс Хаббард тепер недоречні. Чи були між купейні двері замкнені, чи ні, він міг з легкістю їх відкрити. Зрештою, якщо він дістав форму, чому б він не міг дістати й ключа?
— Чом би й ні? — резюмував Пуаро. Ми цього й не знаємо. Пам’ятаєте, Мішель сказав, що двері в купе місіс Хаббард були замкнені, коли він підійшов відповісти на дзвінок.
— Це так, мсьє, — відповів провідник. — Саме тому я й вирішив, що мадам це все привиділося.