— О, так, у мене була тиранка — вона водночас була й секретаркою Соні. Англійка чи шотландка, рудоволоса.
— Яке було її ім'я?
— Міс Фрібоді.
— Молода чи старшого віку?
— Для мене вона була старою. Хоча думаю, зараз їй близько сорока років. Також за моїм одягом наглядала Сюзанна.
— Більше в домі нікого не було?
— Інші слуги.
— І ви певні, мадам, що не впізнаєте в потязі більше нікого?
Вона серйозно відповіла: «Ні. Нікого не впізнаю.»
5
Ім’я княгині Драгомирової
Коли граф і графиня вийшли, Пуаро поглянув на своїх супутників.
— Бачите, — сказав він, — у нас є прогрес.
— Прекрасна робота, — радо відповів мсьє Бук. — Зі свого боку, я б ніколи не міг запідозрити графа та графиню Андреній. Мушу визнати, я просто їх випускав з уваги. Думаю, тепер немає сумнівів, що вона вчинила злочин? Це дуже сумно. Хоча, ніхто її не відправить на смерть. Є менш суворе покарання — декілька років в’язниці — цього буде достатньо.
— Тобто, ви впевнені в тому, що вона винна?
— Друже, безсумнівно. Думаю, що єдине, що вам необхідно зробити — гарно описати всі деталі, поки ми знаходимося в заметі та не приїхала поліція.
— І ви не довіряєте словам графа — вельми шанованої людини — що його дружина невинна?
— Друже, насправді, що інше він міг іще сказати? Він палко кохає свою дружину та хоче її врятувати! Йому гарно вдалося збрехати — дуже вишукано. Але що це, якщо не брехня?
— Ну, знаєте, у мене є безглузда думка, що це правда.
— Ні, ні. Пам’ятаєте, носовичок. У ньому вся суть.
— О, я забув про носовичок! Пам’ятаєте, я казав, що є лише двоє людей — імовірних його власників?
— Все одно…
Мсьє бук затих. Двері відчинилися, і у вагон-ресторан увійшла княгиня Драгомирова. Вона підійшла, і троє чоловіків здійнялися на ноги.
Вона почала говорити до Пуаро, не помічаючи решти.
— Гадаю, мсьє, — сказала вона, — що мій носовичок у вас.
Пуаро виглядав в очах двох джентльменів переможцем.
— Це він, мадам?
Він протягнув їй невеличкий квадратний шматок сатину.
— Так, це він. У куті мій ініціал.
— Пробачте, княгине, це ж літера Н, — сказав мсьє Бук. — Ваше ім’я — Natalia.
Вона кинула на нього холодний погляд.
— Це правда, мсьє. Але на моїх носовичках ініціали стоять кирилицею. Літера N кирилицею пишеться Н.
Мсьє Бук відступив назад. Щось у цій жінці було таке, що хвилювало й бентежило його водночас.
— Вранці ви нам нічого не сказала, що це ваш носовичок.
— Ви мене й не запитували, — сухо відповіла вона.
— Сідайте, мадам, — сказав Пуаро.
— Із задоволенням.
— Вам більше не потрібно через це так перейматися, — продовжила вона. — Знаю, що наступним вашим питанням буде — як мій носовичок потрапив у купе покійника! Моя відповідь проста — я не знаю.
— Справді не знаєте?
— Абсолютно.
— Вибачте, мадам, але як ми можемо довіряти вашим словам? — різко промовив Пуаро.
Княгиня Драгомирова презирливо відповіла. «Думаю, ви маєте на увазі те, що я не розповіла, що Хелена Андреній насправді сестра місіс Армстронг?»
— Насправді, ви нам збрехали.
— Саме так. І зробила б це ще раз. Її мати була моєю подругою. Я знаю, месьє, що таке відданість — до друзів, до сім’ї.
— І ви не хочете зробити так, щоб справедливість перемогла?
— У цьому випадку справедливість уже перемогла.
Пуаро нахилився до неї.
— Зрозумійте мене, мадам. У випадку з носовичком, як ми можемо бути певні, що він дійсно ваш? А не ви вигороджуєте доньку своєї подруги?
— Я вас розумію. — Її обличчя видало усмішку. — Месьє, це можна легко довести. Я дам вам адресу людини в Парижі, яка робить ці носовички. Лише покажіть йому й він розповість, що він був зроблений на моє замовлення декілька років тому. Носовичок мій.
Вона піднялася.
— У вас іще є питання до мене?
— Ваша покоївка, мадам, впізнала цей носовичок, коли ми їй його показували вранці?
— Повинна була б. Вона бачила й нічого не сказала? Це лише доводить її відданість.
Легко кивнувши головою, вона вийшла з вагону-ресторану.
— Отже, це її, — промимрив Пуаро. — Я помітив хвилювання, коли запитав покоївку, знає вона, кому належить носовичок. Вона не знала, зізнаватися, що це княгині. Насправді, це мене й наштовхнуло на думку.
— Ах! — скрикнув, жестикулюючи руками, мсьє Бук. — Жахлива жінка, насправді!
— Чи могла вона убити Ретчетта? — звернувся Пуаро до лікаря.
Він негативно закивав головою.
— Ці рани — одна нанесена з великою силою, глибоко проникла в тіло, не могла бути нанесене такою слабкою істотою.