За столом навпроти сиділо троє чоловіків. Вони, напевне, подорожують наодинці та точно сіли поряд для бесіди. Великий смаглявий італієць длубався в зубах. Навпроти нього сидів худий англієць із поставою та манерами дуже досвідченого слуги. За ними — американець у костюмі, мабуть, їде в службових справах.
— Вам потрібно покласти це зверху, — промимрив він.
Італієць поклав зубочистку і продовжив майстерно жестикулювати.
— Справді, це ж я казав увесь час.
Англієць поглянув у вікно і кашлянув.
Пуаро проглядав далі. На маленькому столі сиділа одна з найпотворніших старих леді, яких він тільки бачив. Але ця потворність не відштовхувала, а, навпаки, зачаровувала. Вона сиділа дуже рівно. На шиї у неї висіло кольє з дуже великими перлинами, більш за все, справжніми, а руки — у перснях. На плечах висіла соболина накидка. Дуже маленький і дорогий капелюшок дуже жахливо виглядав на її жовтому жабоподібному обличчі. Вона якраз зверталася до офіціанта спокійному, люб’язному, аристократичному тоні.
— Будьте люб’язні, принесіть у моє купе пляшечку мінеральної води та великий стакан апельсинового соку. І домовтеся, щоб на вечерю подали курча без соусу та варену рибу.
Офіціант запевнив, що все буде виконано. Вона граціозно кивнула головою та вкрила рум’янцем. Вона поглянула на Пуаро лише на мить із виглядом безтурботної аристократки.
— Це княгиня Драгомирова, — стишено сказав мсьє Бук. — Вона росіянка. Її чоловік вивіз усі статки перед Революцією за кордон. Неймовірно багата. Космополіт.
Пуаро кивнув. Він чув про княгиню Драгомирову.
— Видатна особа, — продовжив Бук. — Красою не виділяється, але почувається прекрасно. Як вважаєте?
Пуаро погодився з ним.
За іншим, доволі довгим столом сиділа Мері Дебенхем з двома іншими жінками. Одна з них, висока, середніх років, була у клітчастій блузці та твідовій спідниці. Її світле волосся було непристойно зібране у великий жмут, і миле її обличчя дуже нагадувало вівцю. Вона слухала третю жіночку, пухкеньку, милу, немолоду особу, що розповіла повільно, монотонно, не роблячи ніяких пауз.
— І моя дочка каже: «Чому ви не застосовуєте американських методів у цій країні? Це ж так очевидно щодо цих ледачих людей. Вони ж нікуди не зможуть вибитися». У них прекрасні вчителі. Немає нічого важливішого, ніж освіта. Ми повинні використовувати Західні ідеї та навчати їх східним народам. Моя дочка каже…
У цей час поїзд в’їхав у тунель і заглушив монотонну бесіду.
За наступним столом самотньо сидів полковник Арбетнот. Його пильний погляд був спрямований на потилицю Мері Дебенхем. Вони сиділи окремо, хоча могли і разом. Чому? Можливо, Мері Дебенхем у ньому сумнівається. Гувернантки навчені бути надто обережними. Дівчина з її способом життя повинна бут стриманою.
Пуаро поглянув в іншу частину вагону. Наприкінці, поблизу стінки, сиділа жінка середнього віку, з широким, невиразним обличчям, одягнена в чорне. Напевно, німкеня чи скандинавка. Більше за все, німкеня-покоївка.
За нею сиділа пара молодих осіб, які про щось жваво спілкувалися. Чоловік був одягнений у англійське вбрання, проте він не був англійцем. Хоча Пуаро бачив його зі спини, але його потилиця та плечі одразу виявили це. Міцний хлопчина. Він повернув голову і Пуаро розгледів його профіль. Приємний чоловік близько тридцяти років із великими та пишними вусами.
Жіночка навпроти нього мала вік близько двадцяти. Вона була одягнена у щільні чорну кофтину та спідницю, білу шовкову блузку, елегантний маленький чорний капелюшок, що звисав під дивним кутом. Прекрасне обличчя іноземки, бліда шкіра, виразні карі очі, прекрасне чорне волосся. Вона курила цигарку на довгому мундштуці. В очі відразу впадали її довгі червоні нігті. Шию прикрашало гарне смарагдове кольє. Розмовляла вона із кокетством у голосі.
— Прекрасна та вишукана дама, — пробурмотів Пуаро. — Чоловік і дружина, напевно.
Мсьє Бук ствердно кивнув. «Угорський посол», — зауважив він, — «прекрасна пара».
Залишилося лише двоє попутників — молодик-сусід Пуаро Мак-Квінн і його бос містер Ретчетт. Останній сидів обличчям до Пуаро і вдруге він помітив це непоказне обличчя, цю фальшиву доброзичливість у його чолі та дрібних, суворих очах.
Безсумнівно, мсьє Бук помітив зміну настрою свого товариша.
— Знову зиркаєте на свою «дику тварину»? — запитав він.
Пуаро кивнув у відповідь.
Після того, як мсьє Буку принесли каву, пройшло багато часу. Розпочавши трапезу раніше від Пуаро, завершив він її також раніше.