Лікар підняв порожню склянку і понюхав її.
— Ось пояснення пасивності жертви, — тихо сказав він.
— Накачали ліками?
— Так.
Пуаро кивнув. Він узяв обидва сірники і ретельно розглянув їх.
— Маєте зачіпку? — запитав невисокий лікар.
— Ці два сірники різної форми, — сказав Пуаро. — Один із них пласкіший. Гляньте.
— Саме такі пропонують у потягу, — сказав лікар. — З паперовою обгорткою.
Пуаро обмацав кишені Ретчеттового одягу й з однієї із них витягнув коробку сірників. Він ретельно порівняв їх.
— Той кругліший сірник із коробки містера Ретчетта, — сказав він. — Погляньмо, чи були в нього й ці, пласкі.
Однак подальше дослідження не принесло результатів.
Гострий та проникливий, як у птаха, погляд Пуаро бігав по купе. Ніщо не вислизало від його спостережливих очей.
Ледь скрикнувши, він нахилився та підняв щось із підлоги.
То був маленький квадратик батисту, дуже вишуканий. На кутику вишита монограма «Н».
— Жіноча хустинка, — сказав лікар. — Наш друг chef de train мав рацію. Тут замішана жінка.
— А як зручно вона залишила цю хустинку! — зауважив Пуаро. — Саме так, як буває в книжках чи у фільмах. А щоб полегшити нам життя, її позначено ініціалами.
— Яка удача! — вигукнув лікар.
— Справді? — спитав Пуаро.
Щось у його тоні здивувало лікаря.
Але перш ніж він наважився попросити пояснити, Пуаро знову різко нагнувся. Цього разу на його долоні був йоржик для чистки люльки.
— Може, це власність Ретчетта? — припустив лікар.
У кишені не було ні люльки, ні тютюну, ані кисета.
— Отже, це зачіпка.
— О, безсумнівно. І знову ж, упустили якнайзручніше. Зверніть увагу, цього разу зачіпка вказує на чоловіка! Не можна поскаржитися на відсутність зачіпок у цій справі. Таких зачіпок аж надлишок. До речі, що ви зробили зі знаряддям убивства?
— Я не знайшов його. Убивця, напевно, прихопив із собою.
— Цікаво, чому, — замислився Пуаро.
— Ах! — Лікар обережно оглядав вміст кишень піжамної сорочки покійника. — Цього я не помітив, — сказав він. — Я розстебнув сорочку й відразу ж відгорнув назад.
З нагрудної кишені він витягнув золотий годинник. Корпус був сильно погнутий, а стрілки вказували на чверть по першій.
— Бачите?! — палко викрикнув доктор Константін. — У нас є час вбивства. Це збігається з моїми розрахунками. Я ж казав, що це було зроблено між північчю та другою ранку, імовірно, близько першої, хоча важко бути абсолютно впевненим у такій ситуації. Eh bien, ось і підтвердження. Чверть на другу. Час вчинення злочину.
— Так, це можливо. Звичайно, це можливо.
Лікар зацікавлено глянув на нього.
— Вибачте, мсьє Пуаро, але я не зовсім розумію вас.
— Я й сам не розумію, — сказав Пуаро. — Я абсолютно нічого не розумію, і, як ви помітили, це мене непокоїть.
Він зітхнув і схилився над невеличким столиком, розглядаючи обвуглений клаптик паперу. Він пробурмотів собі під ніс:
— А тепер мені потрібна старомодна коробка для дамських капелюшків.
Доктор Константін не знав, як розуміти це дивне прохання. У всякому разі, Пуаро не дав йому часу запитати. Відчинивши двері в коридор, він покликав провідника.
Той миттю з’явився.
— Скільки жінок у цьому вагоні?
Провідник порахував на пальцях.
— Одна, дві, три… шість, мсьє. Стара американка, шведка, молода англійка, графиня Андрені та мадам графиня Драґомірова з покоївкою.
Пуаро задумався.
— І у всіх є коробки для капелюшків, чи не так?
— Так, мсьє.
— То принесіть мені… дайте подумати… ага, коробки шведки та покоївки. На тих двох єдина надія. Скажіть, що це якось пов’язано з митними правилами, будь-що, що спаде вам на думку.
— Із цим проблем не виникне. Обидві леді зараз не в купе.
— Тоді покваптеся.
Провідник вийшов. Він повернувся з двома коробками. Пуаро відкрив ту, що належала покоївці, але відкинув убік. Потім відкрив коробку шведки й задоволено скрикнув. Обережно витягнувши капелюшки, він дістав круглу випуклу сітку з дроту.
— Саме те, що нам потрібно. Отакі коробки для капелюшків виробляли п’ятнадцять років тому. Капелюшок шпилькою приколювали до цієї випуклої сітки.
Сказавши це, Пуаро спритно відділив дві сітки. Тоді знову склав капелюшки в коробку й наказав провіднику занести їх на свої місця.