— Яка жінка?
— Не можу сказати. Я справді не помітив. Розумієте, я сперечався з Арбатнотом. Я просто пам’ятаю, що побачив, як повз двері промайнув червоний шовк. Я не дивився, і взагалі не бачив обличчя. Як ви знаєте, моє купе повернене в бік вагона-ресторану, тому жінка, яка проходила коридором у тому напрямку, була до мене спиною.
Пуаро кивнув.
— Припускаю, вона йшла в туалет?
— Я так думаю.
— А ви бачили, як вона поверталася?
— Ні, тепер, коли ви згадали про це, я не помітив, щоби вона поверталася, але думаю, вона таки повернулася.
— Ще одне запитання. Мсьє Макквіне, ви курите люльку?
— Ні, сер.
Пуаро на мить замовк.
— Думаю, наразі це все. Тепер я хотів би поговорити з камердинером містера Ретчетта. До речі, ви завжди їздите другим класом?
— Він так. Але я зазвичай їжджу першим — якщо це можливо, то в сусідньому купе з містером Ретчеттом. Більшу частину багажу він залишає в моєму купе, тож у будь-який час може легко дістатися до нього чи до мене. Але цього разу всі місця в першому класі були заброньовані, за винятком одного, яке він і взяв собі.
— Розумію. Дякую вам, містере Макквіне.
Розділ третій
Свідчення камердинера
Американця змінив англієць із блідим невиразним обличчям, якого Пуаро помітив ще напередодні. Він ввічливо стояв, чекаючи. Пуаро жестом запропонував йому сісти.
— Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?
— Так, сер.
— Ваше ім’я?
— Едвард Генрі Мастерман.
— Ваш вік?
— Тридцять дев’ять років.
— Домашня адреса?
— Фраер-стрит 21, Клеркенвелл.
— Ви чули, що вашого господаря вбили?
— Так, сер. Жахливий випадок.
— Скажіть мені, будь ласка, о котрій годині ви востаннє бачили містера Ретчетта?
Камердинер задумався.
— Своїми словами розкажіть мені, що саме сталося.
— Я, як звичайно, зайшов до містера Ретчетта і виконував його побажання.
— Що точно входило у ваші обов’язки?
— Складати або вішати його одяг, сер. Класти у воду його зубний протез і дивитися, чи в нього є все, що потрібно на ніч.
— Він поводився так, як і зазвичай?
Камердинер задумався.
— Ну, сер, гадаю, він був засмучений.
— У якому сенсі засмучений?
— Через листа, що читав. Він запитав мене, чи то я приніс його в купе. Звичайно, я сказав йому, що нічого такого не робив, але він вилаяв мене і чіплявся до всього, що я робив.
— Це було незвично?
— О ні, сер, він міг легко розлютитися, усе залежало від того, що його засмучувало.
— Ваш господар колись приймав снодійне?
Доктор Константін нахилився трохи вперед.
— Завжди, коли подорожував потягом, сер. Він сказав, що інакше не міг заснути.
— Ви не знаєте, що саме він приймав?
— Сер, я цього точно не можу сказати. На пляшечці не було жодного напису. Просто «Снодійне, приймати перед сном».
— Він приймав його минулого вечора?
— Так, сер. Я налив трохи у склянку і поставив на туалетний столик.
— Тобто ви власне не бачили, як він його приймає?
— Ні, сер.
— Що було далі?
— Я спитав, чи потрібно ще щось зробити, і уточнив містера Ретчетта, коли зайти до нього вранці. Він попросив не турбувати, допоки сам не подзвонить.
— Це для нього звично?
— Цілком звично, сер. Зазвичай він дзвонив провіднику, а потім, коли був готовий вставати, кликав мене.
— Він зазвичай вставав рано чи пізно?
— Сер, це залежало від його настрою. Іноді він вставав до сніданку, іноді міг не вставати аж до обіду.
— Тож ви не хвилювалися, коли зранку ніхто вас не покликав?
— Ні, сер.
— А ви знали, що ваш господар мав ворогів?
— Так, сер.
Чоловік говорив абсолютно безпристрасно.
— А звідки ви це знали?
— Сер, я чув, як вони з містером Макквіном обговорюють деякі листи.
— Мастермане, ви були прихильні до вашого працедавця?
Обличчя Мастермана стало, якщо це можливо, ще більше невиразним, аніж зазвичай.
— Я б не сказав, сер. Він був щедрим.
— Але ви не любили його?
— Сер, я краще скажу, що я не дуже люблю американців.
— Ви коли-небудь були в Америці?
— Ні, сер.
— Ви не пригадуєте, чи читали в газетах про випадок викрадення дитини Армстронґів?
Щоки чоловіка порожевіли.
— Так, сер. Маленька дівчинка, так? Це жахливо.
— Чи знаєте ви, що ваш працедавець, містер Ретчетт, був головним організатором цього викрадення?