— Ні, справді, сер. — У тоні камердинера вперше прозвучали теплі нотки. — Я ледве можу в це повірити.
— Тим не менше це правда. Тепер перейдемо до ваших дій минулого вечора. Ви ж розумієте, це формальність. Що ви робили, коли вийшли від працедавця?
— Я сказав містеру Макквіну, що господар його кличе. Потім я пішов до свого купе й читав.
— Ваше купе це?..
— Наприкінці другого класу, сер. Поруч із вагоном-рестораном.
Пуаро дивився на свій план.
— Я бачу… І яка у вас полиця?
— Нижня, сер.
— Тобто номер 4?
— Так, сер.
— У вас є сусід?
— Так, сер. Кремезний італієць.
— Він говорить англійською?
— Ну, своєрідною англійською, сер, — відповів камердинер благальним тоном. — Наскільки я розумію, він був у Америці — у Чикаго.
— Ви спілкувалися?
— Ні, сер. Я волію читати.
Пуаро усміхнувся. Він уявив собі цю сцену — дебелий балакучий італієць і відверта зневага, яку випромінював лакей.
— І що, дозвольте запитати, ви читаєте? — поцікавився він.
— Зараз, сер, я читаю «Бранець кохання» місіс Арабелли Річардсон.
— Хороша книжка?
— Як на мене — досить захоплива.
— Ну, продовжимо. Ви повернулися у своє купе й читали «Бранця кохання», а до котрої години?
— О десятій тридцять, сер, італієць захотів спати. Тому прийшов провідник і розстелив ліжка.
— І потім ви лягли й заснули?
— Сер, я ліг, але не заснув.
— Чому ви не спали?
— Сер, у мене болів зуб.
— Ой-ой-ой, це боляче.
— Дуже боляче, сер.
— Ви щось випили?
— Я наніс трохи олії гвоздики, сер, вона полегшила біль, але заснути я не зміг. Я увімкнув світло над головою і продовжував читати, щоби хоч трохи відволіктися.
— Ви взагалі не спали?
— Так, сер, я задрімав близько четвертої ранку.
— А ваш сусід?
— Італієць? О, та він хропів.
— Уночі він не виходив із купе?
— Ні, сер.
— А ви?
— Ні, сер.
— Ви що-небудь чули вночі?
— Сер, не думаю. Тобто нічого незвичайного. Потяг стояв, і було дуже тихо.
Хвилину чи дві Пуаро мовчав, потім сказав:
— Думаю, тут більше нема чого додати. Ви можете пролити світло на трагедію?
— Боюся, що ні. Вибачте, сер.
— Ви не знаєте, між вашим господарем і мсьє Макквіном були якісь сварки чи непорозуміння?
— О, ні, сер. Містер Макквін дуже приємний джентльмен.
— Де ви працювали, перш ніж почали працювати в мсьє Ретчетта?
— У сера Генрі Томлінсона, сер, Ґросвенор-сквер.
— Чому ви пішли звідти?
— Сер, він збирався у Східну Африку і вже не потребував моїх послуг. Але я впевнений, він за мене поручиться. Я працював у нього кілька років.
— А як довго ви працюєте в Ретчетта?
— Лише понад дев’ять місяців, сер.
— Дякую вам, Мастермане. До речі, ви курите люльку?
— Ні, сер. Я курю тільки цигарки — дешеві цигарки.
— Дякую вам. Це все.
На мить камердинер завагався.
— Перепрошую, сер, але літня американка, як би то краще описати, дуже схвильована. Вона каже, що знає про вбивцю все. Сер, вона дуже збуджена.
— У такому разі, — сказав Пуаро, усміхаючись, — тепер нам краще поговорити з нею.
— То я скажу їй, сер? Вона вже досить довго кличе когось із керівництва. Провідник намагається втихомирити її.
— Запросіть її до нас, мій друже, — сказав Пуаро. — Ми послухаємо її історію.
Розділ четвертий
Свідчення американської леді
Місіс Габбард прийшла у вагон-ресторан така збуджена, що навіть не могла слова промовити.
— Тепер скажіть мені таке. Хто тут головний? У мене є ду-у-уже важлива інформація. Якщо ви, джентльмени…
Її тремтячий погляд ковзав між трьома чоловіками. Пуаро нахилився вперед.
— Розкажіть мені, мадам, — сказав він. — Але спочатку прошу вас присісти.
Місіс Габбард важко гепнулася у крісло навпроти.
— Я маю розповісти вам ось що. Минулої ночі в потягу сталося вбивство, і вбивця був тут просто в моєму купе!
Вона зробила паузу, щоб надати своїм словам більшої драматичності.
— Ви впевнені, мадам?
— Звичайно, я впевнена! Так! Я знаю, про що кажу. Я розповім вам усе, що тільки можу розповісти. Я лягла в ліжко і вже було заснула, і раптом прокинулася — було темно — і я знала: у моєму купе хтось є. Я була така налякана, що навіть не могла кричати, якщо ви розумієте, що я маю на увазі. Я просто лежала й думала: «Господи, мене зараз уб’ють». Я навіть не можу описати, що я відчувала. Ці огидні потяги, думала собі я, і всі неподобства, про які я читала. І я подумала: «Ну, у будь якому разі, йому не дістануться мої прикраси». Бо, бачте, я поклала їх у панчоху й сховала під подушку — це не зовсім зручно, оскільки подушка тоді горбиста, якщо ви розумієте, про що я. Але це тут ні до чого. На чому я зупинилася?