— Ну, панове, — сказав він, — що я можу для вас зробити?
— Мсьє, ви розумієте, — мовив Пуаро, — з огляду на те, що трапилось, я всім пасажирам зобов’язаний поставити кілька запитань.
— Чудово, чудово, — легко сказав граф. — Я цілком розумію вашу позицію. Ні, я боюся, що ми з дружиною не надто зможемо вам допомогти. Ми спали і взагалі нічого не чули.
— Мсьє, ви знали загиблого?
— Наскільки я розумію, це той великий американець — чоловік з неприємним обличчям. Під час прийомів їжі він сидів он за тим столом.
Кивком він указав на стіл, за яким сиділи Ретчетт і Макквін.
— Так, так, мсьє, ви абсолютно точні. Я маю на увазі, чи знаєте ви ім’я цього чоловіка?
— Ні. — Графа, здається, спантеличило запитання Пуаро. — Якщо ви хочете знати його ім’я, — сказав він, — то хіба його немає в паспорті?
— За паспортом його звати Ретчетт, — сказав Пуаро. — Але, мсьє, це не його справжнє ім’я. Ця людина — Кассетті, він відповідальний за сумнозвісні викрадення в Америці.
Говорячи це, він уважно дивився на графа, але того, здавалося, ця новина зовсім не вразила. Він просто трохи розплющив очі.
— Ах! — сказав він. — Безумовно, це має трохи пролити світло на цю справу. Дивовижна країна Америка.
— Пане графе, ви, напевно, бували там?
— Я пробув рік у Вашингтоні.
— Ви, напевно, знали сім’ю Армстронґів?
— Армстронґ… Армстронґ… Важко згадати, я багато кого зустрічав.
Він усміхнувся, знизав плечима.
— Але, джентльмени, повернімося до справи, — сказав він. — Що ще я можу зробити, щоб допомогти вам?
— Пане граф, коли ви пішли спати?
Еркюль Пуаро зазирнув у план. Граф і графиня Андрені займали суміжні купе з номерами 12 і 13.
— Поки ми були у вагоні-ресторані, нам на ніч приготували одне купе. Повернувшись, ми трохи посиділи в іншому…
— Який номер?
— Номер 13. Ми разом грали в пікет. Близько одинадцятої години моя дружина пішла спати. Провідник приготував мені постіль і я теж ліг у ліжко. До ранку я міцно спав.
— Ви не помітили зупинки потяга?
— Я не знав про це до сьогоднішнього ранку.
— А ваша дружина?
Граф усміхнувся.
— Моя дружина завжди приймає снодійне, коли подорожує потягом. Вона прийняла свою звичайну дозу тріоналу.
Він помовчав.
— Мені шкода, що ніяк не можу вам допомогти.
Пуаро передав йому аркуш паперу і ручку.
— Дякую, пане графе. Це формальність, але просто залиште мені ваше ім’я та адресу?
Граф писав повільно і ретельно.
— Добре, що я сам вам записую, — приємно сказав він. — Написання адреси мого заміського маєтку трохи складне для тих, хто не знає мови.
Він передав Пуаро папір і піднявся.
— Моїй дружині абсолютно немає потреби сюди приходити, — сказав він. — Вона не зможе сказати вам нічого більше, ніж я.
Очі Пуаро блиснули.
— Безперечно, безперечно, — сказав він. — Але все ж я думаю, що хотів би поставити мадам графині одне маленьке запитання.
— Запевняю вас, це непотрібно.
Його голос пролунав владно.
Пуаро м’яко кліпнув.
— Це проста формальність, — сказав він. — Але ви розумієте, це потрібно для моєї доповіді.
— Як завгодно.
Граф неохоче поступився. Він ледь вклонився і покинув вагон-ресторан.
Пуаро простягнув руку до паспорта. Там були вказані ім’я і титули графа. Він перейшов до подальшої інформації — у супроводі дружини. Ім’я — Елена Марія, дівоче прізвище — Ґолденберґ, вік — двадцять років. На паспорті була жирна пляма, залишена якимось неохайним чиновником.
— Дипломатичний паспорт, — сказав мсьє Бук. — Друже, ми повинні бути обережні, щоб часом їх не образити. Можливо, ці люди не мають нічого спільного з убивством.
— Не переживайте, mon vieux, я буду максимально тактовним. Це звичайна формальність.
Він затих, коли у вагон-ресторан увійшла графиня Андрені. Вона видавалась боязкою і вкрай чарівною.
— Ви хотіли мене бачити, мсьє?
— Мадам графине, це звичайна формальність. — Пуаро галантно встав, вклонився їй і всадовив її у крісло навпроти нього. — Просто маю запитати вас, чи ви минулої ночі бачили або чули щось, що могло би пролити світло на цю справу.
— Нічого, мсьє. Я спала.
— Приміром, ви не чули, який переполох був у сусідньому купе? Американська леді, яка займає його, мала напад істерики й викликала провідника.
— Я нічого не чула. Знаєте, я прийняла снодійне.