— Він дав вам вказівки, як поводитися?
— Звичайно. Він усе прорахував. Це була його ідея, щоби я подорожував у сусідньому купе, але вона одразу відпала. Єдине місце, яке я міг забронювати — номер 16, і це було зробити непросто. Думаю, провідники залишають це купе для себе. Але не цього разу. Коли я вивчив ситуацію, мені здалося, що купе № 16 має дуже гарне стратегічне положення. Перед стамбульським спальним вагоном був тільки вагон-ресторан, а передні двері на платформу на ніч зачинялися на засув. Єдиний спосіб, як бандит міг потрапити у вагон, це через задні двері на платформу або ж із задньої частини — у будь-якому разі він мав би пройти просто повз моє купе.
— І ви, думаю, уявлення не маєте, хто може бути злочинцем.
— Ну, я знав, який у нього вигляд. Містер Ретчетт описав його мені.
— Що?
Усі троє нетерпляче нахилилися вперед.
Гардман продовжував:
— Невисокий чоловік, темноволосий, з жіночим голосом — ось що сказав старий. Також сказав, що він не думає, що це трапиться у першу ж ніч. Швидше за все, на другу чи третю.
— Він щось знав, — сказав мсьє Бук.
— Він точно знав більше, аніж казав своєму секретарю, — глибокодумно сказав Пуаро. — Невже він нічого вам не розповідав про своїх ворогів? Він, наприклад, не розповів, чому його життя було під загрозою?
— Ні, він це пропустив. Просто сказав, що хтось прагне його крові, і заприсягся її отримати.
— Невисокий чоловік… темноволосий… з жіночим голосом, — глибокодумно промовив Пуаро.
Потім, фіксуючи на Гардмані різкий погляд, він запитав:
— Ви знали, хто він насправді, чи не так?
— Хто, містере?
— Ретчетт. Ви впізнали його?
— Я вас не розумію.
— Ретчетт — це Кассетті, убивця дитини Армстронґів.
Містер Гардман протяжно свиснув.
— Це, безумовно, якийсь сюрприз! — сказав він. — Так, сер! Ні, я не впізнав його. Я був далеко на заході, коли це сталося. Гадаю, я бачив його фотографії у газетах, але на тих фото я не впізнав би власної мами. Ну, я не сумніваюся, що кілька людей мали зуб на Кассетті.
— Ви знаєте когось, хто пов’язаний зі справою Армстронґа, який відповідає цьому опису — невисокий, з темним волоссям і жіночим голосом?
Гардман думав хвилину чи дві.
— Важко сказати. Майже всі, хто пов’язаний з цією справою, мертві.
— Ще була дівчина, яка викинулася з вікна, пам’ятаєте?
— Звичайно. Так, це так. Вона, здається, була іноземкою. Може, і мала якихось родичів макаронників. Але не слід забувати, що, крім Армстронґів, були й інші. Кассетті неодноразово займався викраденнями. Не можна концентруватися лише на цьому.
— Але у нас є підстави вважати, що цей злочин пов’язаний зі справою Армстронґів.
Містер Гардман глянув запитально. Пуаро не відповів. Американець похитав головою.
— Я не можу нікого згадати, хто підходить під цей опис, якщо говорити про Армстронґів, — повільно сказав він. — Але, звичайно, я не працював над цією справою і нічого про неї не знаю.
— Гаразд, містере Гардмане, продовжуйте вашу розповідь.
— Я небагато можу розповісти. Удень я спав, а вночі пильнував. У першу ніч не було нічого підозрілого. Минулої ночі було те ж саме, наскільки я знаю. Мої двері були трохи прочинені, і я спостерігав. Не було нікого чужого.
— Містере Гардмане, ви впевнені в цьому?
— Я точно впевнений. Знадвору ніхто у вагон не заходив, і ніхто не приходив із вагонів у кінці потяга. Можу присягнутися.
— А з вашого місця ви бачили провідника?
— Звичайно. Він сидів на сидінні майже біля моїх дверей.
— Він покидав це місце після того, як потяг зупинився у Віньківцях?
— Це була остання станція? Так, він пішов на кілька викликів — але після того, як потяг повністю зупинився. Потім, після цього, він пройшов повз мене в задній вагон — пробув там близько чверті години. Потім почав теленькати дзвінок, як сказився, і він бігом повернувся. Я вийшов у коридор, щоб подивитися, що воно було — розумієте, я сам почав нервувати — але це була американка. Вона чомусь здійняла галас. Я усміхнувся. Потім він пішов у інше купе, повернувся і приніс комусь пляшку мінеральної води. Після цього він знову сів у своє крісло, і сидів там, аж поки не пішов у кінець вагона, щоб постелити комусь постіль. Не думаю, що він кудись виходив до п’ятої ранку.
— А він взагалі спав?
— Не можу сказати. Можливо, і спав.
Пуаро кивнув. Автоматично його руки поправили папери на столі. Він ще раз узяв офіційну карту.