— Я шукав слабинку, друже.
— Слабинку?
— Так, щоб пробити броню витримки цієї молодої леді. Я прагнув розтрусити її холоднокровність. Мені вдалося? Не знаю. Та в одному я впевнений: вона не очікувала, що я візьмуся за справу в такий спосіб.
— Ви підозрюєте її, — повільно сказав мсьє Бук. — Але чому? Здається, та чарівна молода леді, остання людина в світі, яка може бути причетна до такого злочину.
— Згоден, — сказав доктор Константін. — Вона холодна. Безпристрасна. Вона не заколола б того чоловіка, а притягла б його до суду.
Пуаро зітхнув.
— Ви обоє мусите позбутися нав’язливої ідеї, що це необмірковане, спонтанне вбивство. А щодо причини, чому я підозрюю міс Дебенгем, то їх дві. Перша — тому що я дещо випадково підслухав, та ви цього ще не знаєте.
Він розповів їм про той цікавий обмін фразами, який підслухав по дорозі з Алеппо.
— Це й справді дивно, — погодився мсьє Бук, коли Пуаро закінчив. — Це потребує пояснень. Якщо це означає те, що ви підозрюєте, то вони обоє замішані. І дівчина, і той солідний англієць.
Пуаро кивнув.
— Але це не підтверджується фактами, — сказав він. — Річ у тім, якщо обоє були б у цьому замішані, то що б ми виявили? Те, що вони забезпечили б алібі одне одному. Хіба не так? Але ні, такого не сталося. Алібі міс Дебенгем забезпечує шведка, яку вона раніше ніколи не бачила, а полковникове — Макквін, секретар покійника. Ні, таке рішення загадки надто просте.
— Ви сказали, була ще одна причина для підозр, — нагадав мсьє Бук.
Пуаро всміхнувся.
— А, це суто психологічно. Я запитую себе, чи могла міс Дебенгем спланувати цей злочин? Я переконаний, що за цією справою знаходиться холоднокровний, розумний, винахідливий мозок. Міс Дебенгем відповідає цьому опису.
Мсьє Бук похитав головою.
— Гадаю, ви помиляєтеся, друже. Не уявляю цю англійку злочинницею.
— Що ж, — сказав Пуаро, беручи останній паспорт, — останнє ім’я в нашому списку. Гільдеґарда Шмідт, покоївка.
Викликана офіціантом Гільдеґарда Шмідт увійшла у вагон-ресторан і поважно стала в очікуванні.
Пуаро жестом запросив її сісти.
Вона так і зробила, склавши руки й спокійно чекаючи його запитань. Схоже, то була дуже врівноважена людина, надзвичайно порядна, і, можливо, не надто розумна.
Методи Пуаро щодо Гільдеґарди Шмідт повністю відрізнялися від його поводження з Мері Дебенгем.
Він був сама доброта й привітність, щоб вона вільно почувалася. Потім, коли вона записала своє ім’я та адресу, повільно перейшов до запитань.
Розмова відбувалася німецькою мовою.
— Ми хочемо якнайбільше дізнатися про події минулої ночі, — сказав він. — Ми знаємо, що ви небагато можете розповісти про злочин, але, можливо, ви бачили або чули таке, що вам нічого не говорить, а для нас буде цінною інформацією. Розумієте?
Здавалося, що ні. Коли вона відповідала, на її широкому добродушному обличчі залишався недолугий вираз.
— Я нічого не знаю, мсьє.
— Ну, наприклад, вам відомо, що вчора ввечері ваша хазяйка послала за вами.
— Так, відомо.
— Пам’ятаєте, коли?
— Ні. Бачите, я вже спала, коли провідник прийшов по мене.
— Так, так. А цей виклик вас не здивував?
— Ні, то звична справа, мсьє. Благородна леді часто потребує догляду вночі. Вона погано спить.
— Eh bien, отже, вас викликали, і ви встали. Одягли халат?
— Ні, мсьє. Я вдягнулася. Мені не хотілося іти до Її Високості в халаті.
— Але це ж такий гарний халат, яскраво-червоний, правда?
Вона витріщилася на нього.
— То темно-синій бавовняний халат, мсьє.
— О! Продовжуйте. Просто намагався бути люб’язним, і все. Значить, ви пішли до мадам княгині. І що ви робили, коли увійшли до неї?
— Я робила масаж, мсьє. А потім читала вголос. Я не надто добре читаю вголос, але Її Високість каже, що це на краще. Так вона швидше засинає. Засинаючи, вона попросила мене піти, то я згорнула книжку і повернулася у своє купе.
— Пам’ятаєте, о котрій то було годині?
— Ні, мсьє.
— А як довго ви були з мадам княгинею?
— Приблизно півгодини.
— Добре, продовжуйте.
— Спершу я принесла Її Високості додатковий плед з мого купе. Попри опалення було дуже холодно. Я вкрила її, й вона побажала мені на добраніч. Я налила їй мінеральної води. Потім вимкнула світло й пішла.
— А тоді?
— Це все. Я повернулася у своє купе й лягла спати.
— А ви когось зустріли в коридорі?
— Ні, мсьє.